Подивився «Іловайськ 2014. Батальйон «Донбас». Режисер Іван Тимченко, сценаристи Михайло Бриних і Тарас Костанчук. Порожня (три людини крім мене) мала зала кінотеатру «Флоренція» зміцнила у переконанні, що тактику обрано правильну – ходити на денні сеанси, на 12.00 (порожність не має аж так печалити: все таки понеділок, початок робочого дня, та ще й на спальній Троєщині).
Ціна теж прийнятна – 50 гривень.
Якщо міряти мірками моїми і, скажімо, одного зі сценаристів фільму, це сто грам коньяку в кафе «Ярославна». А то й чашка кави деінде.
Тепер про сам фільм, через кришталик дилетантського ока.
Ну шо, за «Іловайськ» не соромно, якщо коротко. Добротний військовий екшн, із усіма належними жанру наворотами й піротехнікою. Батальні сцени, мені здалося, зроблені краще, ніж у «Кіборгах». Та що там «Кіборги», кращі «іловайські» бойові моменти можуть тягатися з несогіршими світовими зразками.
Ще в плюси: не дистильована, різностильова мова; цікаві, не дубові діалоги (хоч можна й соковитіше); увага до деталі.
Відсутність заїжджених акторських облич додає свіжості сприйняття, та й багато персонажів направду фактурні – ті ж Шульц, Скіф, Франко. Глянулись мені й фігуранти «денеерівського» сектору: дєвушка (здається, Світлана); бабця, в якої ховаються поранені «донбасівці»; чýдний батько дєвушки, інвалід на межі півпритямності й прозірливості; ще якась їхня родичка, тонкогуба і качконоса реінкарнована Секлета-Лемериха по-донбаськи; і навіть епізодичний, гебешного типу діяч в моднім кліфту.
В особі Тараса Костанчука-«Бішута» (зіграв головну роль, самого себе) маємо такого собі самосійного Мела Ґібсона. Щоправда, одноразового, бо його мужні зморшки, здається, закам’яніли в статичності. І якщо для одного разу цілком пайдьот, то вже в інших потенційних ролях, аби не клонувати чергового «Бішута», лицьовими м’язами доведеться ворушити більш інтенсивно і гамму чуйств зображати різноманітніше.
По сюжету накручено багато всякого, аж до химерного, тому не буду тут щось розплутувати. Скажу лишень, що, може, саме через оцю «клаптиковість» та певну надуманість потім, у післясмаччі лишається переважно миготіння боїв та колишуться голови найбільш виразних героїв.
А ось сцен, що намертво вкарбовуються у пам’ять, мені якраз бракувало. Як і висловів, які запам’ятовуються з першого разу і потім стають «мемами» (про «сєпарський інструмент», гармошку – харашо, але ж мало). Ну, можливо, це через одноразовість перегляду, хоча не думаю.
Ще.
Кінцівка видалася змазаною. Після карколомних останніх пригод (малоймовірних, чесно кажучи), Бішут чомусь відпускає полоненого коменданта Іловайська, російського геерушника Рункова. Відпускає, скоромовкою кинувши патріотичну фразу, а той, в свою чергу, швиденько підтюпцем відбігає за кадр.
Та нє, братва (це я до творців), ну, якось воно не той… Раз уже не повезли його здавати в СБУ, то не так невиразно треба було розходитися. Хай би для прілічія, постояв ошелешений, напрягаючи всі мишці мозга, а потім потихеньку би вже рушив під трагічну музику, чи шо…
Ну, не знаю.
Але щось не те. Як і з іншою групою бійців, які, вибираючись із полону, раптом, ніби звернувши за кут, в одночасся виходять під упорядковану хатку з жовто-блакитним прапором, ясен май.
Ну, й вже зовсім дрібне, але важливе для фільму, який претендує (небезпідставно) на документальну точність. У серпні на Сході все вигоріле, вив’ялене, пожухле від сонця, тож соковита київсько-черкаська зелень виломлюється з правдоподібності. Поїдьте десь під Бердянськ чи Токмак (полин і акації — як без них?) – переконаєтеся, принагідно з’ясувавши, що й корови на Сході бурої переважно масті, а не якісь «рабенькі».
А загалом, підсумував би так: не проривний, але дуже добротний, зі смачними й соковитим зблисками-знахідками фільм.
Фаховий фільм. Потрібний фільм.
Творці якого – і це дуже посутній момент, про який треба сказати – самим фактом творення долучилися до війни. Стали з того боку і в той же ряд із тими, про кого створили кіно.
Війна з Росією триває, як значиться і в заключних титрах, і як є в реальності. І виміри в цієї війни різні, інформаційний та художній в тому числі. Ось, маємо ще один путній підрозділ і неабиякий вид озброєння.
Павло Вольвач
