Від 10 березня я поглядаю на світ із цього вікна палати столичної Олександрівської лікарні. І, повірте, він прекрасний, цей наш світ! Не втратити б його нам назавжди…
Особливо це відчуваєш, коли на тебе суне щось невідворотне — чи то цунамі, чи чорна лійка смерчу, готова закрутити і підняти тебе до хмар, а ти мусиш встигнути заскочити на сходинку останньої маршрутки, що відходить…
Встигнути вчасно потрапити сюди, коли «схопило», встигнути пройти обстеження, встигнути забезпечитися всім необхідним, бо вже оголошено пандемію, і доступ до лікарні обмежений. Встигнути привезти в контейнері мою рідкісну кров (дружина везла її через усе місто…) Операція, три дні реанімації, реабілітація… І знову — годі розслаблятися: карантин, електрички скасовано, тривога за те, як діставатимуться на роботу з передмістя наші любі медсестри, санітарочки…
І з дружиною треба встигнути побачитися, отримати передачу, поки ще не закрили метро…
… Планові операції скасовано, лише екстренні; лікарняні коридори поступово порожніють; біля інфекційного відділення озброєна варта; мільярд людей сидить вдома, рідна планета вирішила відпочити від нас, а за вікном вузлувате гілля старих акацій вбралося у біле — чи сумують, чи радіють дерева … А ось і плачуть з раптовим снігом…
Весь цей час через Фейсбук я спілкувався з друзями — обурювався недолугістю та зажерливістю влади, її патронів, напевно, надто різко висловлювався і плакав над трагедією, як писав Гоголь, «моєї душеньки, моєї красуні» Італії, слухав класичну музику, відзначав ювілеї класиків, редагував твори юних…
Чудово, що є Фейсбук, і ми можемо спілкуватися, бути завжди на людях! А які поруч зі мною люди траплялися!
Статечний дідусь прийшов на повторну операцію аби притлумити ракові клітини з виглядом студента, який успішно склав іспити — сяючий, ніби щойно спечений млинець чи молоденький гриб маслючок! А ще — поважний глухонімий інтелігент із виглядом англійського лорда у золотих окулярах, з яким ми так швидко знайшли спільну мову. А ще забраний просто з офісу кремезний здоровань атомник-чорнобилець, городник і веселун, який, збираючись на операцію і згинаючись від каменю, що «на виході» вирішив таки показати хірургу у смартфоні комікс про короновірус… А будівельник з Хмельниччини, якому не вистачило одного дня, аби здати споруду під ключ.
Ким вони, ці люди, мені були послані?
Уклінно дякую людям, які у масках крізь серпанок схилялись наді мною — персональному лікареві Олегу Володимировичу Байлу (талант і людяність поєднав у собі гідний продовжувач справи тата), славному професорові кафедри урології медуніверситету Олегові Дмитровичу Нікітіну і, звісно, анастезіологу, чарівній красуні Ларисі Олександрівні Щербак, що безупинно вела зі мною діалог.
… — Як ноги?
— Я їх не чую.
— Добре.
— Я засну?
— Ні!
— Та може, якось…
— Ні, сказала!
— Та я жартую.
— Як почувається?
— Прекрасно!
— Дихати не важко?
— Ні, чудово! Навіть геніально, на межі геніальності… Я в невагомості.
— Не дихайте животом!
— Та то я позіхнув…
А тепер, слава Богу, вже не треба симулювати здоров’я! Усе гаразд, збираюся додому, у досі небачений карантинний Київ? Що там, за вікном?
Олександр Балабко
