Я завжди шанував святковий день – 8 березня. І зовсім не тому, що він був червоним у календарі, а тому, що він був червоним у моєму серці, бо цей день – день народження моєї Матері. І ось знову цей день. З ювілеєм, Мамо, зі 100-річчям!
Дожив я до цього заповітного рубежу. Дожив я, а ви вже 7 років, як у Вічності. Та всі ці літа без Матері кожного разу, приїжджаючи в село, прочиняю хвіртку, а кров стугонить у жилах, як вітер у проводах. Застигаю на якусь мить, бо ось-ось, здається, з-за рогу хати з’явиться Мати з сапкою чи корзинкою в руці.
Та мовчить хата, мовчить двір. Дива не буде.
Смерть Матері завше несподівана і страшна. Тоді, 2013 року спекотного травневого дня ступив до труни, а серце каменем у горлі стало.
Завжди мені ніколилося, завжди поспішав. Та коли Мати просила, привозив онуків. Вона танула перед ними, як віск, готова була виконати будь-які їхні забаганки. Та ми подовгу не затримувалися у селі. Хоч і могли б…
Простіть, Мамо, ці вічні клопоти журналістські, щодень шляхи-дороги. Якось раніше я ніби не помічав, що Мати на свій день народження не збирає родичів, сусідів. Ми приїдем – і в її душі, і в хаті свята через край. Та коли Матері виповнилося 80, може, вперше не послухався – згукав далеку і близьку рідню, сусідів.
Так було і на 90-річчя.
Усі обіцяли зібратися на 100-річний ювілей. Хоч відчував: Мати збираються у дорогу далеку-далеку, з якої ще ніхто не повернувся. Молив Бога, щоб хоч до 95-ти…
Не сталося.
Весняна теплінь розбудить на Материній могилі її улюблені червоні маргаритки. Порадіють сонечку. Повноцвітно запалахкотять… З ювілеєм, Мамо!..
***
До матері вертаюсь у думках…
Ось ми йдемо удвох на луг косити,
А косовиця та у лепехах
Та ще довкіл купини, мов макітри.
Я вже дорослий – скоро десять літ,
У вузлику несу обід нехитрий.
Йдем навпрошки. Ромашок білоцвіт
Гойда над лугом молоденький вітер.
Нам би за день отой наділ скосить,
З якого й пів-гарби сінця не буде,
Гірчак, метлиця, лепеха з невгідь…
Звезем і якось зиму перебудем.
Хай Лиска вже звиняє за той корм.
– Ну, що ж мені, сваритись з бригадиром? –
Зітхає ненька. – Будем з молоком,
А ще, дасть Бог, то будемо і з хлібом.
Усе село живе на трудодні,
Хоч від роботи аж судомить руки.
Та баба вишива на полотні
Квітучу долю. Не собі – онуку.
Дорослий вже. По-різному живу.
Бува, здається: не розправлю крила.
Та всякий раз тримає на плаву
Бабусі й мами невмируща сила.
Микола Будлянський
