1 березня. Я любила цей день з дитинства! День народження моєї мами. Я навіть думала, що весна починається тому, що народилась моя мама… А потім, через роки, на це свято наклалася моя найбільша і найболючіша втрата. Ми з дітьми осиротіли… І я стала боятися цього дня… Бо біль ще не минув… І я постійно носила його в собі…
— Доцю, щоб вижити після такої утрати – треба щоб сім років печалі минуло… — сакрально заспокоювала мама. — Тільки тоді заросте у грудях та дірка, що так болить…
І я чекала…
Вчора, в останній день зими, печаль вже звично мене огортала… Повернулася додому пізно. Знімаючи пальто, відчула, як обірвалися і покотилися на долівку мої улюблені коралі. Намистини падали, підстрибували по підлозі, розбризкувалися в усі боки від мене. Я задивилася… І це було — несподівано — не сумно, а гарно…
Намисто я носила кілька років. І вважала його своїм оберегом. Особливо мені до душі ця авторська лунниця — символ жіночої сили. Все розсипалося на дрібні частинки…
Але я не засмутилася. Бо знаю: коли обривається низка — це означає, що вона вже «відпрацювала». Віддала своїй власниці цілющі емоції, поділилася життєдайною силою. Завершився певний етап…
Сьогодні я прокинулася з давно забутим відчуттям радості! Навіть захотілося зробити зарядку! І я зробила! І цілий день у мене було багато енергії і якихось справді весняних передчуттів.
Знаю, зараз багато людей несуть у собі біль. Марно заспокоювати, промовляти якісь фальшиві слова. Ніхто за нас не проживе наш біль. Треба, щоб минув час. Для кожного він різний. Але одного дня вам обовʼязково стане легше, і ви відчуєте фізично: відпускає…
Я більше не хочу боятися першого дня весни! І не буду!!! Я хочу нове намисто!
Антоніна Палагнюк
