У нас на обійсті в селі, на Вигнанці, жили колись лелеки. Найпершого знав ще мій тато, тоді був хлопчаком. Якогось року березень лютував по-зимовому, навіть після 20-го сніжило й морозило. Зранку хтось обережно стукнув у двері, всього раз, але добре чутно. Відчинили – на порозі, опустивши крила, вкриті дрібними крижинками, стояв лелека. Мовчки просив допомоги.
Бабуся заохала: «Біднєтко моє! Заходь, не студи хати». Гостя відігріли, погодували. Назвали Дузьом і поселили в хліві разом з курми, чекати теплішої погоди. Півень, було, намагався показувати, хто тут головний, але визнав, що довгий дзьоб – це аргумент.
Дузьо швидко освоївся, ходив по дворі, наче все життя там жив, в господарів їжу брав з рук. Дідусь Едвард приладнав колесо від воза до старого стовбура за клунею – для майбутньої лелечої сім’ї. Що в Дузя серйозні наміри, ніхто не сумнівався.
Чи не того ж року в іншому селі наших країв сталася моторошна трагедія? Не тільки пташина. Переказ передавався поколіннями: як лелеки, повернувшись навесні, заночували на березі ставка і до ранку вмерзли ногами в лід. Побачили місцеві дядьки, кинулися з сокирами. Та не визволяти птахів з крижаного полону – рубати беззахисні шиї. Лелеки у відчаї билися крилами, перед смертю кричали по-людськи розпачливо. Кати, коли закінчили страшне й криваве, раділи, що «на халяву» перепало м’яса.
Старші, про те почувши, хрестилися і скрушно хитали головами: бути біді, великій. І справді, через рік село здригалося від ридань: почали вмирати малі діти. Від якихось незрозумілих, ні з того, ні з сього, хвороб. Чи від нещасливих випадків, теж на рівному місці. Найбільше немовлята. Щойно принесли їх на світ лелеки, душі інших птиць, варварськи вбитих, забирали новонароджених назад на небо.
Покидьків із сокирами дружно зненавиділи. Надто ті, хто ще недавно лелечим м’ясом смакували. Котрийсь з убивць мусив забратися з села геть, хтось невдовзі спився. Збувся бузьків прокльон.
Тим часом, у гнізді над клунею влітку підростали четверо лелечат. Дузьо, як чоловік відповідальний, годував нащадків – упольована гадюка, вже мертва, красиво стелилася в повітрі, поки її ніс.
Потім від четвірки залишилися троє – одне раптом випало, поламалося . Бабуся, звівши голову догори, намагалася спам’ятати «Слухайте, то ж ваша дитина! Та забрали бис-те, нє? Чи я туво драбину маю ставити і вам його докладати?». Хотіла вигодувати сама, дідусь безнадійно стенав плечима: «Марусю, лишися того ровера, воно не вижиє. Бо не само впало, а тато з мамов викинули». Знали, що кволе – природній відбір, жорстокий. Пташеня відмучилося через день-другий. Бабуся плакала, як за рідним.
Восени, коли відлітали у вирій, дві родини виконували прощальний ритуал. Хоч, по суті, одна – лелечо-людська. Котра з крилами, малювала в небі кола-обереги для мешканців подвір’я внизу. Хто на землі, махали руками тим вгорі, просили так само разом повертатися, бажали безпечної дороги. «Летіть мені здорові,» – стиха казала бабуся. Мабуть, і молилася за лелек подумки – бо такий заглиблений в себе погляд бував у неї тоді, коли зверталася до Бога.
Навесні їх виглядали нетерпляче. Як у гнізді знову з’являлася лелеча пара, дід на радощах перехиляв чарку. Бабуся йому не докоряла – бо свято, свої щасливо повернулися домів. Всі були певні, що тепер «усе мусить бути добре». Бодай тому, що переловлять навколо всіх отруйних гадів. А ті, що двоногі, не посміють наблизитися. Лелеки приносять надії; вони збуваються.
Людмила Пустельник
