Вчора мав дедалі рідкіснішу нагоду попрацювати в архіві пана М., яскравого викладача і, чого ми тоді не знали, оригінального поета. «Поезія любить тишу». Раптом я згадав ці слова, які часто повторював пан М., розповідаючи нам про Блейка, Тувіма, Бернса (Бодлер тоді ще був заборонений) і прокладаючи паралелі з українською літературою.
Щойно згодом до мене прийшло усвідомлення, що таким субтильним чином пан М. протестував проти панівного стану речей. Жодним натяком не давав взнаки, що сам він також пише.
Писав у шухляду, бо лише так можна було творити нескорумповану літературу. Коли Україна здобула незалежність, пан М. не бив себе в груди і… не оприлюднював своїх віршів.
Поезія для пана М. завше була чимось інтимним, дуже схожим на стосунки закоханих.
Тимофій Гаврилів
***
Віддам усе до решти все віддам
віддам себе віддам цей світ навколо
віддам зірки присвячені слідам
крізь темне небо наче через поле
віддам весняні квіти на лугах
віддам усі плоди земного саду
віддам ту мить коли шумить куга
і день що залишається позаду
віддам тобі минуле й майбуття
і радощі й тривоги й сподівання
і далеч що тріпоче наче стяг
і боязке немов звіря світання
віддам усе – мовчання і слова
віддам все до останньої монети
віддам веселку що немов жива
віддам усесвіт і усі планети
віддам усе що дав створив нам бог
і стану як адам вигнанцем з раю
усе віддам щоб провели ми вдвох
цей час що наче свічка догорає
