І насниться ж таке! А саме — ніби Уκρаїна розпочала вій… спецоперацію проти ροςії, аби її (поможи, Боже, вимовити) демілітарізувати і денаціфікувати. Бо ту ροςію нанаціфікували, як нацюцюрник насінням. На той час ми вже вісім років, як оку… повернули в українську гавань Кубань і для чогось заснували Хабарівську Єдину Республіку (ХЄР) і Ханти-Удмуртський… Ну, це неважливо.
А ось денаціфікація була вкрай необхідна, бо ворожий братський народ (власне, таких же українців, як і ми, бо ніяких ροςіян взагалі не існує) пригнічували, забороняли розмовляти українською, а окремі націоналісти вселяли йому мініпожарські ідеї (були там колись два такі добродії — пан Мінін і пан Пожарський, очманілі націоналісти).
Тож, наші увійшли до ροςії, люди їм раділи, зустрічали хлібом з берталетовою сіллю і квітами, що летіли у вазонах з вікон просто в голову. Лише деякі виродки (здається, фани якогось «Зеніту») маршували по вулицях і співали: «Юдовський — хуйло!» Із чого я зробив висновок, що це саме я очолюю країну і нашу визвольну спецоперацію. Запишався, подумав: «Нічого собі!» і додав — чомусь мовою ворога: «Нєхіло, Міша!» Звісно, розгнівався на себе за таке паскудство, дав собі по губах і звелів денаціфікувати тундру.
«Даруйте, — кажуть мені представники нашого Генштабу, — кого ви, пане Михайле, зібралися у тій тундрі денаціфікувати? Оленів?»
«А хоч би й оленів, — відповідаю. — Хіба там олені уκρаїнською розмовляють? Олені взагалі не розмовляють уκρаїнською мовою, тільки ροςійською».
З містами їхніми, до речі, наші поводилися геть по-джентльменськи: надсилали їм подаруночки з ясного неба. Тих із Пасхою привітали, тих із Різдвом. Рік має багато свят. Ось тільки під москвою, десь у люберцях, хлопці трохи побешкетували. Але ж їх можна зрозуміти, бо більшість з них такого зроду не бачили: дерев’яні туалети на подвір’ї, телевізори «Рекорд» у світлицях, а глибоко у шухлядах комода — сімейні труселя іванівської швейної мануфактури. Ну, поцупили ненароком. Помародерили, якщо хочете. Тут і святий не втримався би. І це ж не для себе, це ж для історичного музею у Новограді-Волинському. А телевізори навіть і не взяли, бо не знайшли пульти до них. Мабуть, оті телевізори заводним ключем вмикалися. Або таємним матюкливим словом.
А щодо інших ексцесів… Так хлопці ж сперше додому зателефонували, своїм дружинам, і спитали: можна? Можна, відповіли їм дружини, тільки щоб ми про це нічого не знали. (Хотів би я не уві сні, а наяву побачити ту українську жінку, яка б дозволила своєму чоловікові… Тобто, не хотів би. Здоров’я дорожче.)
Отож, я насолоджувався сновидінням, милувався собою, аж раптом побачив, що проти мене стоїть якийсь хлопчик — гарний, невисокий на зріст, худорлявий, із світлим, рудуватим волоссям. Дивиться на мене докірливо й каже:
«Ну що, курва, наснив собі гидоти? Тобі не соромно?»
Ой лишенько, думаю, це ж я. Але не показую виду і так незворушно відповідаю:
«А що таке? Я, може, нащадок Данила Галицького. Або Ярослава Мудрого. Я, може, латентний лідер нації».
«Не знаю, — відповідає хлопчик, — який ти там лідер і якої нації, а ось те, що ти латентний, я вже бачу. Ще раз таке собі насниш — і я з тобою не розмовлятиму. Прокидайся, фантазило бісове». Ну, я й прокинувся.
Так що, любі мої, спецрперація скасовується. Бо, по-перше, ми — не вони. А по-друге — не вистачало мені ще із собою посваритися.
Михайло Юдовський,
малюнок автора
