Розполовиню день,
хай буде «до» і «після»,
щоб серед всіх знамень
вибрати тільки вістря,
хай буде гострота,
хай буде навіть рана,
тільки не сліпота,
тільки щоб не омана.
Краятиму, мов хліб,
день на малі окрайці,
скільки в годині діб,
скільки даремних шансів…
Ловиться на гачок
риба мала й велика –
тихо спливає строк,
тане юрба безлика.
Ділю той день на всіх,
дроблю його на миті,
аби не щезло тих,
котрі дарма прожиті.
В кожній хвилині – пульс,
в кожній секунді – серце,
більше я не боюсь
глянути у люстерце.
Я вже давно не та,
що була тут учора,
хай буде гострота,
тільки щоб не покора.
Спогадів вже нема,
стіни зросли до неба,
я вже давно німа,
але мовчати треба.
Скільки в секунді діб,
час – мов камінна глиба,
я вже сама – як хліб,
я вже сама – як риба.
Наталія Ковалик
