Мій будинок розташований біля студентських гуртожитків.
Ця обставина визначає один цікавий календарний фокус. Щотижня у п’ятницю між будинками можна спостерігати рух сумочок, сумок, рюкзаків від гуртожитків до зупинки.
А у неділю по обіді виникає їх зворотній дрейф.
Ось і сьогодні, коли я повертався з Friedrich Platz додому і переймався долею ноосфери, біля під’їздів зустрів двох дівчаток. Вони йшли до гуртожитку, на довгих ручках між ними гойдалася величезна сумка, кожна з них до того ж несла в іншій руці ще по якійсь торбинці. По всьому було видно, що з дому батьки випустили їх добряче забезпеченими на весь прийдешній тиждень.
Дівчата абсолютно не зважали на важку ношу, весело щось щебетали і раділи зустрічі, новинам і хвилі особистих очікувань, що виникали з наближенням до гуртожитку. Я собі уявив, які ж вони юні, яке цікаве й довге життя у них попереду, а в ньому – обіцянка всього!
Вже перед під’їздом, згадавши посмішки дівчаток, я забув про долю ноосфери, але ще встиг подумати: чому стало можливим те, що якийсь «фейк людини» сидить у Кремлі і колотить сотні мільйонів людей лише тому, що він вирішив погратися у «вигадану реальність», в якій «обіцянкам всього» цих дівчаток немає місця?
Валентин Ткач
