Неповторна повтореність шляху.
Коли не шпортаєшся на перевалах, не брьохаєшся в рубіконах. І не тому, що їх нема, а тому, що живеш великою ілюзією одноманітності:
однакові пробудження, хлипання струменя з крана, присмак зубної пасти; той самий лоскіт у ніздрях од ранкової кави, незмінні клацання замка, шамрання ліфта, пружність вхідних дверей; незрушна паволока неба, старий покоцаний тротуар поміж трьома кварталами однояйцевих хрущівок, невиправний дих підземного переходу, те ж таки погойдування потилиць у кишмі ранкового натовпу.
Як і торік, позаторік і навіть сорок зим тому.
І забатований вагон у головах потяга метро. Хіба що книжок і газет поменшало – їх випхали у невідь гаджети, планшети, айфони, але людські пози над ними незмінні: занурені погляди і хребти одвічним знаком питання.
… Зішкрібаючи разом з хмаровинням піни добову щетину, вдивляюся у дзеркало і не помічаю жодної новизни. Точно об таку ж стернину тупив сотні лез. Здається, 16 тисяч і ще 60 ранків поспіль. Хіба що вряди-годи їхнє сталеве вістря лишало на лиці криваві сліди.
Але коли то було? За царя Томка, як була земля тонка. Правдиво – за генсека Льоньки, коли безпечні леза звалися «Спутніком».
О, як тоді чекалося змін!
Нової відпустки, Нового року, нового Різдва, нового Дня народження. Особливо – чергової річниці синів, щоб відчути як вони підросли, як приросли словами і світом, як ще на щаблик доросли до батьків, а батьки… не змінилися, не захляли, не зміліли у життєвих соках, не вичахли у силах.
Тридцять, сорок, навіть п’ятдесят.
Десятки мінялися нараз, віхові планки долалися на мах. І тільки тоді, коли переживав дорослі клопоти дітей, їхні невдачі, відчував серцем і раменами вантаж часу.
Здавалося б, незмінний темп ходи, і покоцаний тротуар між трьома кварталами незрушних хрущівок долаєш начебто за той самий час, що й сім зим тому, коли настановив іще один новий маршрут. Але бічним зором мимохідь вловлюєш: усе частіше тебе обгонять і поки ретельно рахуєш обчасами кожну вибоїну ще на першому кварталі, ті, прудконогі, вже ген на третьому… Ще мить – і зникли за рогом.
Світе мій, дзеркальце…
Що правдиво фіксує все, кожну нашу зморшку, кожну рисочку, кожну півтінь. Все, опріч одного, найголовнішого моменту: КОЛИ саме нас так ретушує час.
Вчора розміняв сьомий червінець.
Чи дасть Бог сил потратити все сповна? Чи освою цілу бібліотеку премудрих книжок, чи зношу фантастичної лиштви вишиванку (творіння неповторної черкаської майстрині Ольги Мартинової) – щедрі дари друзів? Чи стопчу легкі як пух кросівки, що їх подарували сини? А той величний коровай, творіння святецьких коровайниць, який привіз мій побратим, на всю країну Хлібодар з Хмельниччини Василь Мастій, — чи сповнюся силою його святого животворного хлібного духу, щоб жити Україною.
Дякую, Доле, за те, що не вмостила у чужі сани! Що не покарала неситтю, а одміряла рівно стільки життєвого добра, скільки треба, щоб не зашкарубнути, не запузиритися, не захаміти, а бути щасливим справдешнім неоціненним щастям і щиро ясніти кожному дню. Що при кожному моєму вільному і невільному спотиканні дарувала міцну дружню руку – часто несподівано, неочікувано, воістину нагородою небесною…
Це мірило, яке не покриєш усім золотом світу. Ім’я кожного ношу біля серця — як святу скрижаль.
Дякую, моя найдорожча Родино!
Бережений тобою – «щоб жить, ні в кого права не питаюсь»!
Дякую ВАМ, ДРУЗІ!
Близькі, далекі і навіть віртуальні. Кожне Ваше добре слово – як сяйна солина у небесному Чумацькому Шляху. По ньому верстаю свою дорогу.
Валерій Ясиновський
