Повернувшись із Півдня України, маю кілька висновків. Найперше і найголовніше: спраглих до українського слова і загалом усього українського там вистачає! Більше того, є голод на українське слово. «Ну, чому до нас майже ніхто не їде?.. Ми тут, ніби на острові, десь життя вирує, а тут тиша… Був Жадан. Зібрав цілий кінотеатр, однак це ж лише раз на моїй пам’яті…»
Такі слова я чув час від часу, спілкуючись з людьми в Миколаєві і Херсоні.
Мені нема чим крити.
Українська сучасна культура, на жаль, майже не веде боротьбу за Південь. Навіть Схід в цьому плані більш охоплений: час від часу туди їдуть культурологічні загони, по бібліотеках розсилаються книжки. Проводяться концерти українських виконавців, часом безкоштовні. А тут — майже нічого.
А порожнеча заповнюється швидко.
Тож — малінін, опзж і русская музіка присутні вельми широко. Результат затишшя в украноорієнтованому культурному житті Півдня ми побачимо вже зовсім скоро.
Він вже є.
Я сфоткав його на набережній Миколаєва…
Одним словом, для україномовної експансії — роботи не початий край.
***
А тепер, на підтвердження, що там люди абсолютно наші маленький образок із перона…
Потяг Херсон-Київ. Станція Біла Криниця.
Чую крик із перона:
— А де восьмий вагон?
З тамбура відповідають:
— Далі! Але лізьте вже сюди, бо не встигнете!
— Ой! Альоша, я тут не вилізу! – чути з перона.
— А я казав, мам, шо нє*уй вам у Славіка в Києві робить…
— Ой тягніть, дєвочки, бо пропаду…
Поїзд рушає, навздогін — крик із платформи:
— Мам, подзвоніть як доїдете!
Руслан Горовий
