Довго не міг зрозуміти: чому те, що собі зготував, не сідаю одразу їсти, а тягну час, до чогось дослухаючись. Тепер усвідомив — раніше, протягом років, мене запрошували до столу… Спершу мамин голос, потім — шкільний дзвінок, заводський гудок, рик старшини, брязкання склянок, авральний дзвінок, бічівське: «може похаваєм?», ввічливе попередження секретарки у міністерстві, лагідний голос дружини вдома, обережне прохання тещі, ненав’язливе рипіння гумових коліс розвозки у лікарнях…
Наразі вже немає кому.
Хоча — ні…
Ось лунає сирена попередження про підліт моzковських ракет. Щоб ви повиздихали, раzzісти кляті! Сяду полуднувати вам на зло.
Володимир Сердюк
