Суспільство

Татом заквітчаний дім

Коли сутінки, котрі повільно опускаються з неба на землю, вже торкаються гілок нашого Білого наливу, тато говорить: «Ходімо». Він вивозить із дерев’яного сараю велосипед «Україна» дивовижно-салатового кольору, великий полотняний лантух складає у подушечку і кладе на велосипедний багажник, притиснувши рогатою виделкою на пружині, а вже на ту подушку садовить мене, п’ятирічну.

Ми виходимо з двору у бік поля, назустріч великому й теплому сонцю, яке у той самий час вже торкається темної смуги лісу не горизонті. Ми виходимо у поле, за дачу, аби накосити квітів на зелену неділю.

Тато береться за косу, яку він увесь цей час ніс на плечі, такий красивий, міцний, широкоплечий, темноволосий, коса в його руках співає, а ковила, шавлія, горицвіт, Петрові батоги, полин, дика м’ята, мишачий горох, деревій і звіробій, — усі вони лягають перед моїм татом долілиць, скорені гострою, старанно відклепаною, косою.

Я сиджу під старою березою із роздвоєним стовбуром, яка жива досі, біля рогатої, покладеної на бік «України», я вдихаю запах чогось вічного і невмирущого, вдивляюся в ніжно-бузкового кольору, бездонне, лагідне небо, по якому вже тихо спукається до горизотну мідний диск стомленого сонця. Я слідкую – ось же половинка, ось окрайчик, ось серпик, ось уже сонця нема, але довкруж все так само тепло, і радісно, і щасливо, і сутінково-ніжно.

У свої п’ять років я ще не усвідомлюю, що у той момент я настільки щаслива, що ось це червневе, сутінкове, запашне кількахвилинне щастя, як ДНК, буде формувати мене потім, через роки, бо ж пам’ять – вона така, вона тримає найдорогоцінніші спогади у малесеньких закамарках, аби потім, через багато-багато років, коли ти вже дуже доросла, без тата, без тієї старої берези із роздвоєним стовбуром, без того теплого стомленого сонця над лінією горизонту, без звуку дзвінкої коси і без ароматів червневих трав, які покірно лягають тобі під ноги, бо така їх місія – аби у сутінкову для тебе хвилину життя раптом виринути і сказати: «ти все ще дуже щаслива, ти просто не розумієш цього, як і багато років тому, коли ти, п’ятирічна, сиділа біля салатового велосипеду «Україна» і слухала, як тато косить червневі трави, аби заквітчати ними на Трійцю ваш маленький дачний двір».

…. Потім ми вертаємося додому – я вже йду пішки, бо на багажнику веліка лежить великий лантух, набитий скошеними травами.

Ми приходимо, і тато розсипає скошену зелень на доріжки у дворі – коли літо не дощове, та зелень висихає і лежить ще довго-довго, і я бігаю по ній своїми малими босими лапами, як по килиму, кожного ранку, тільки-но вибрашивсь із ліжка. І я дуже-дуже-дуже щаслива. А вона, та червнева зелень, пахне ще довго-довго, і лишається м’якою, ніжною і піддатливою.

Я і сьогодні – як і кожного року – відколи вже тата нема і нема кому скосити червневе різнотрав’я за дачею, — купую багато-багато запашних трав і розкидаю їх по хаті – на підлогу, на підвіконники, на столи, складаю в кошики. І начебто – здається мені – тато ось-ось вийде із сусідньої кімнати, ведучи за «роги» салатового кольору велосипед «Україна» і скаже: «ходімо, золотушик» (так він мене називав, а мама називала «колосочок», думаю, тому, що вона пережила Голодомор і колосок у її уяві лишився квінтесенцією життя).

І ми знову підемо на захід сонця, у степи, у літні сутінки, сповнені запахів і звуків, і я знову почую спів коси і відчую аромат скошених трав, якими тато заквітчає мій дім, мій світ, моє життя. І я обніму свого красивого і сильного тата за шию. А він мене притисне до грудей своїми сильними руками.

Галя Плачинда

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.