Я повинен був написати про Мойсея Фішбейна. І не тільки тому, що знався з ним, був його активним читачем, бо і поезія Мойсеєва, і його поетичні переклади — то яскраве явище національної літератури. З відходом Фішбейна виразніше бачиться значення його присутності в українському просторі і поволі починають стиратися всякі незначні непорозуміння та курйози.
З Мойсея нині роблять святого. Беатифікаційні настрої, здається, не зустрічають заперечень. Але Мойсей святим не був. Він був чоловіком не ангельської поведінки. Ходив по Землі, де стільки фарисейства, бруду, блуду, підлоти, жорсткості – і він, усе це ненавидячи, боровся з тим. Часто-густо перебирав міру і в прийнятих полемічних регістрах, і порушуючи всі етикети.
Бував нетерпимим і нестерпним.
Є люди солодкаві у вислові, еластичні в спілкуванні, добродійні в справах (часто корисливо мотивовані, вимушені на філантропію, котра стане вигідною інвестицією) – з тими легше й простіше і загалові, і кожному зокрема.
Я не можу сказати, що Фішбейна любили.
Таких здебільшого недолюблюють і побоюються. Якщо є змога, то обходять стороною, бо невідомо, чого й коли від того ж Фішбейна сподіватися.
Ніяк не можу забути, як відомий український поет, що жив у Мюнхені, листовно скаржився мені на Фішбейна, звинувачуючи його і в непоштивому ставленні до себе, і в егоцентризмі, і в грубощах – це було. Але й задля справедливості мушу сказати, що й скаржник був не медовим сотворінням. Усе мучив мене своїми сутяжними синдромами – поводився так, мовби йому весь світ щось винен.
Одне слово, за обома визирають зовсім непривабливі гримаси нашого земного існування, де ми зчаста напозір безпричинно навіть поїдаємо чи побиваємо і ближнього, і дальнього; щоб успішно спростувати те, що людина буцімто homo sapiens.
Але Мойсей був великим поетом.
Беззаперечно. Поетом масштабу, скажімо, Вінграновського чи Стуса. Я спостерігав його за всяких ситуацій. Коли він проречисто, як пророк, читає свої скульптурно виформовані строфи, з неприхованим побожництвом вимовляючи українські слова – і тоді було таке відчуття, що це саме він їх чи то видобув із глибіні бездоння, або навіть сам придумав. Ось хто мав усі права сказати – єврей Фішбейн! – що для нього українська мова – це все.
Неторкані й ґвалтовані, зужиті
й недоторканні, наче польова
невловна і незаймана у житі
мелодія, – наснилися слова,
і темрява клубочеться зимово,
і душі ним просотує сльота.
Горнись до мене, мовенятко, Мово,
неторкана, ґвалтована, свята.
(До речі, це написано у вигнанні 1993-го, коли він уже чотирнадцять років був на еміграції).
Коли йому взимку 2010 року у Львові вручали орден «За інтелектуальну відвагу», він у своєму виступі сказав: «Хіба то відвага – не відштовхнути простягнуту до тебе Господню долоню, що на ній лежить Його дар: божиста, богодана, богообрана Українська Мова?»
Коли він своїм громовим голосом вивергав із себе обурення скорумпованістю літературного життя в Україні, де кожна кліка призначає свого «генія», і всі літдіячі молодших генерацій в солідарному пориві викидають за борт літкорабля Бажана, Первомайського, Кочура, як замшілі совківські анахронізми, то це звучало так, як міг сказати лише він.
Мойсей тоді не добирав висловів на адресу нахабних неофітів – це було грізне й глузливе, як інвективи Івана Вишенського. Він називав те невіглаством, духовним мародерством і банальною заздрістю до великих.
Не забувається і такий сюжет.
Я оприлюднив у видавництві «Ярославів Вал» книжку епіграм та віршованих сатиресок Миколи Лукаша «Шпигачки» й, знаючи високий пієтет Фішбейна до Лукаша, запросив його на презентацію. Перед Фішбейном виступав уже не пригадаю хто (попросився він, бо кудись мав бігти). І коли я оголосив Мойсея, він гнівно вигукнув: тут даєте слово тим, хто до Лукаша – мов п’яте колесо до воза, а тому він – на знак свого протесту! – відмовляється від виступу й грюкнув дверима.
«Що з ним?» – запитав я Леоніда Череватенка. (Він упорядкував книжку Лукаша й написав до неї передмову). Леонід приязнився з Мойсеєм, хоча вони й часто сварилися. «Ти що – Фішбейна не знаєш?! – подивовано перепитав Череватенко. – На нього находить натхнення сваритися. Без цього йому немає активного життя».
Звичайно, Мойсей мав рацію.
Бо ж промовець говорячи якісь трюїзми про Лукаша, встиг кількаразово освідчитися (це пройшло в його незграбних підтекстах) у полум’яній любові до себе. Слухаючи його, я також відчув щось подібне до зубного болю. А що вже казати про Мойсея з його невиліковною ідіосинкразією на посередностей і примітивів. Але реакція на все те в нього була аж надто вибухова. Він таки не вмів тримати себе в руках, а тому незрідка тим шокував. Легко наживав ворогів, що в своїй нелюбові до нього вступали в протифішбейнівський альянс із заздрісниками. Тому жилося йому нелегко. Скрізь і повсякчас його переслідували конфлікти і скандали.
Та були – і нині в нього є! – віддані адоратори. Ті, хто, мов літературне диво з див, читають його строфи і не можуть збагнути, як дається йому ця «гра в бісер», як молиться він до світу українським словом.
… веснóпис… літопис… богопис… Агов!
Ще сяйво вишневих моїх корогов,
Ще горнуться тихо ягнята і коні,
Ще моляться півні, що другі, що треті,
Ще сниво, де мерхне лице на портреті,
Ще сниво, де світиться лик на іконі,
Ще сниво, де з нами немає розстань,
Ще сниво. О, скресни, воскресни, розтань,
Розлийводи горні, всепавітри вишні
І ласка Його коло мене лишати
Цю синяву, лагідне око лошати,
Незайману прохолодь білої вишні.
Отак живе в українській мові, отак – не боюся тут пафосності! – дихає нею єврей Мойсей Фішбейн.
Не україномовний поет. А вкраїнський поет.
Свій феномен найкраще пояснив він сам:
Народився євреєм,
хоч мав народитися українцем.
Народився українським поетом,
хоч мав народитися просто євреєм.
Народився під знаком Стрільця,
але не січового.
Народження – Чернівці.
Батьківщина – Україна.
Громадянство – Ізраїль. Батьківщина – Ізраїль.
Громадянства Української Мови не втрачав ніколи.
На Україну мене послано Звідти.
Вона існуватиме вічно. Я так хочу.
Українську Мову мені дано Звідти.
Вона існуватиме вічно. Я так хочу.
Пишу поезії тільки тоді, коли дано Звідти.
Я почав це писання не від того моменту, коли Фішбейн уперше прозвучав для мене, а далі візуалізувався в усій своїй богемній неповторності. Те було справді незабутньо. Ми з В’ячеславом Брюховецьким (працювали тоді в відділі критики «ЛУ») заворожено дивилися на цю екзотичну прояву з невтишногромним голосом і трохи завеликою головою – можливо, так здавалося через те, що його чорної гриви вистачило б на десятьох.
Я переборював спокусу почати свою розповідь саме так, щоб у читача не склалося враження буцімто я приватизую Фішбейна, хоча навіть і в такий спосіб приватизувати його було б неможливо – він навіть символічно не міг належати нікому. Хіба що – але не до кінця! – тільки тим, перед ким благоговів, кому беззастеережно поклонявся. Та ще вірю, що кажу без перебільшення! – належав він Українській Мові (пишу слідом за ним ці слова з великої літери).
Отже, «Ямбове коло» – збірка віршів Мойсея Фішбейна. Рецензія на неї лягла мені на стіл, і я, читаючи її, впіймав себе на сумніві, чи ж справді то такі талановиті поезії, як пише рецензент? Бо ж він сипле суперлативами, не відчуваючи міри. Але ось цитати. І це так пише дебютант?! Заворожлива поетична магія. І – мова, мова! Така мовна органіка у єврея Мойсея Фішбейна, котрої треба вдень із вогнем у наших письменників пошукати. Бо ж у переважної більшості з них була не українська, а таки ж українська радянська мова. І вони про ту різницю здебільшого навіть не підозрювали.
Не можу відмовити собі, щоб не зацитувати ось це з раннього Фішбейна. Вірш «Тарасові сни».
Хисткі й непевні, як прадавній біль,
Оголений, спотворений роками,
Давно нічий, вони поміж зірками
Літають. У пологах породіль
На білий світ, на простирадла білі
Народжуються діти, і звідтіль,
З тих простирадел білих лине біль,
Живий і теплий стогін породіллі –
Туди, де лиш прачорна чорнота,
Де вічність і правічна холоднеча
І де не видно, як Гора Чернеча
Вкраїні русу косу розпліта.
Де чорні води мчить безмірна Лета,
Де ліг Чумацький Шлях без чумаків –
Блукають сни, ці пасерби віків,
Ці безпритульні сироти Поета.
Вони блукають. Є Чумацький Шлях.
Є чужина. Є чорна ніч без краю.
Вони десь тут. Коли я засинаю,
Вони стають у мене в головах.
Доти такого ще мені не траплялося. Літературний неофіт вибухнув справді вулканічної сили рядками. Та ще й абсолютний пан форми. І враження, що він, аби опанувати до віртуозності версифікаційне мистецтво – сторічно вправлявся в екзерсисах.
Чи й треба казати, що його вірші так разюче вирізнялися з-поміж тієї віршомазі, котру охоче публікувала тоді письменницька газета і їх послідовно культивували комуністичні ідеологи.
«Тарасові сни» Мойсей написав під час армійської служби аж на Далекому сході, коли він був цілковито відірваний од українського мовного середовища і коли (як згадує) з нього знущався землячок – держиморда, що порядкував у казармі, мовляв, він, по-перше, єврей, а, по-друге, український поет.
Тупорилому виродку в погонах це видавалося найсмішнішим і воднораз найненависнішим. Мойсей вистояв у своїй українськості навіть тоді, коли йому буквально оголосив терор старшина-малорос, який ненавидів те, що йому судилося народитися українцем, і, як воїнську присягу, повторював, що своїх дітей віддасть тільки в російську школу, щоб у них і натяку не лишилося на український дух. А Мойсей – так мені уявляється – ще сильніше утвердився в своєму україноцентризмі. В ньому від таких ситуацій помножувалася невичерпна енергія прямостояння та протистояння.
Але, щоб не урвати сюжетну лінію з «Ямбовим колом» і рецезією на цю книжку в «ЛУ», мушу розповісти, що, як і чому складалося з нею. Тодішній редакторат (Виноградський і заступник Гончаренко) приховав невідомо де рецензію. Ми планували й планували її на летючках, але в газеті вона не з’являлася. Це було в стилі газетних керівників, які силосували ті матеріали, котрі їм були не до шмиги, і матеріали не мали жодних шансів з’явитися на люди.
Коли я вчергове на плануванні нагадав про рецензію на «Ямбове коло», Борис Гончаренко раптом спалахнув гнівом: «Чому ви так уперто пробиваєте в газету похвалу цьому єврейчику?!» Я спокійно мовив: причина того – прекрасна поезія. Борис Аврамович знову бовкнув щось з негативним наголосом на єврействі Фішбейна. Тоді була не просто мода на печерний антисемітизм – він у ті роки став складовою внутрішньої політики в СРСР. До речі, не можу позбутися враження, що Борис Аврамович насправді був Борисом Абрамовичем, але зішкріб із себе приналежність до єврейства, щоб це не заважало йому робити кар’єру – добре відома «п’ята графа» (нею фіксували в паспорті національність) ускладнювала можливості людей цієї національності. Дехто відрікався від неї, переписуючись на «русского», а дехто, вислужуючись перед КПРС і з усіх сил намагаючись переконати в своїй благонадійності, поповнював ряди непримиренних борців зі світовим сіонізмом та заробляв на цьому немалі дивіденди.
Скажімо, Григорій Плоткін, який був тут, як мовиться, на передовому рубежі. Жоден аргумент про те, яке поетичне сяйво йде від збірки Фішбейна, а тим більше захвати від його авторського словника не могли на редакторат подіяти ще й тому, що там були зовсім не літературні люди.
І я кинув останній козир: тут же сам Бажан написав передмову. На що почув глузливе: «Здурів старий!».
Не знаю, як дійшла до Бажана звістка про те, що в газеті маринують рецензію на «Ямбове коло». Класик зателефонував редакторові. Уявляю приблизно, що він йому міг сказати: Фішбейн, мовляв, яскрава подія в українській поезії, а тому газета повинна незагайно відгукнутися на це схвальною рецензією.
Газетні верховоди розуміли: Бажан може зателефонувати й у ЦК, щоб домогтися свого, і там до нього прислухаються, бо ж – улаврений усім, чим можна, класик. А їм може влетіти за недолугу запопадливість у єврейському питанні. Рецензія відразу ж пішла у друк.
Михайло Слабошпицький
