Сьогодні в мене снідали сороки — ціла зграя, десь більше десяти. Порахувати було важко, бо вони відлітали, прилітали й відскакували насторожено. Торік жили в саду лише дві. Зовсім не боялися. Сиділи дуже близько. Літали навколишніми садами, і хтось обох (пару) застрелив.
Було дуже боляче, коли побачила їх мертвими. Та й сад, ніби спорожнів. А вчора до винограду (залишаю чималенько грон) прилітали якісь великі сірі птахи, розігнали синичок і горобців. Мої синички й горобці балувані, не все хочуть їсти — дай їм сала і соняшнику.
Зате здичавілі коти раді куснику хліба — я кладу трохи подалі від хати. Хліб не так швидко замерзає, і вони його поїдають. А ще покинуті собаки… Уже лисиці підходять дуже близько до господи. А зайці — то зовсім «свої люди».
Цього року не сіяли близько до людських помешкань кукурудзу, тому не так багато буде диких свиней…
Слава Богу сніжок.
Виходжу на пагорб і за слідами бачу, хто із сусідів (тварин) заходив у гості… Лишила на городі трохи моркви, буряків, капусти, а в саду — яблук. Чималенько дичини приходить, щоб порятуватися від голоду побіля людей. Тільки ж, де ті люди..?
Валентина Мастєрова
