Нинішня ситуація на фронтах російсько-української війни (і не тільки воєнному, але й дипломатичному, інформаційному) нагадує мені точку руху маятника, коли він на хвильку завмирає у своєму русі. І може хитнутися, на відміну від маятника, в різні боки – перемога не гарантується автоматично, а потребує крові і поту…
Мені ця ситуація нагадує подібне в історії другої світової війни. Скажімо, перед висадкою союзників у Нормандії преса вільних країн писала такі всепропащі статті, що нам до них ще й далеко. Під час тої ж таки нормандської кампанії було біля 20 тисяч дезертирів-американців, а ми картаємо себе за своїх біженців-ухилянтів (мова, звісно, не про дітей і жінок).
У середині 1944 року всі вже вірили, що війна закінчиться до Різдва… І подібних прикладів — маса. Якщо читати, авжеж, європейських та американських авторів, а не совєтських, де все було і є в росіян у дурнувато-патетичному дусі…
До речі, і щодо ухилянтів — я би не був таким категоричним, як деякі. Бо коли, для прикладу, хлопець воював у 2014-у, а тепер, у 2022-у виїхав у Бельгію, то якось язик не повертається його засуджувати, адже люди – не роботи…
А загалом — ситуація у нас на переломі. Щось має статися для перелому. Чи на Московщині, чи у вільному світі. Згадаймо, що Великобританія півтора року сама воювала з Третім Рейхом. І там була тьма капітулянтів, не тільки Чемберлен з Галіфаксом. А перемога союзників стала прогнозованою тільки тоді, коли Америка взялась виробляти військової продукції більше, ніж країни Осі.
Василь Чепурний
