Про втрати, які не прийнято афішувати. Типу не на часі. Без ПІБ, звань, і привʼязок. Був у нас в баті один професор. Справжній. З одного колись справжнього міста. Був вихід. В одне чудне місце. Звідки рідко поверталися цілими. Він не засцяв. Пішов. Ще з одним таким же з яйцями. Йти понад 6 км. Під вогневим ураженям противника.
Більшість з його, так званих, побратимів засцяли. Його вік далеко за 50. Він мав броню від вишу, де викладав. Але пішов боронити те, у що вірив. Він загинув. Тіло ми не можемо забрати…
До чого я все це.
Не допомагайте ЗСУ, не треба. Так швидше війна до вас добереться. Тому що я вже не маю логічного пояснення, за що ми воюємо. Напевно, за таких, як цей павший професор. Не може ж його жертва бути даремною. Чи може?
Юрій Коломійчук
П’ятдесятирічні+ інтелектуали з я.., даруйте, сталевими переконаннями — люди, чия юність припала на період оксамитових революцій і революції на граніті, світогляд яких сформований крахом комунізму в країнах Центральної Європи і тоталітарної імперії зла на одній шостій планети, які пережили справжнє Відродження нації і тріумф української національної ідеї і сила духу яких – це той нетлінний підмурівок, на якому все ще тримається Україна.
Історія невідомого героя – реального професора, яку оприлюднив боєць 82-ї окремої десантно-штурмової бригади, тільки утвердила мене у цьому моєму переконанні.
Коли більшість з його так званих побратимів злякалися смертельно небезпечного завдання, боронити те, у що вірив, пішов саме професор з іще одним товаришем. І тільки ця переконаність, віра у правоту справи всього твого життя, схоже, той головний (і чи не єдиний?) мотив, який спонукає до продовження опору і боротьби.
Ще кілька днів тому товариші не могли повернути тлінні рештки цього безіменного героя з незламним духом. Але вони готові продовжувати боротьбу, воювати за професора, бо це єдине, що ще надає сенсу їхній боротьбі. Щоб жертва професора не виявилася марною. А віра – примарною!
Я точно знаю, що зараз час нових юнаків, чия молодість, як колись наша, припала на період великих випробувань – не усі, як і в наш час, але багато із них – гартують свій дух, щоб прийняти і передати наступним поколінням справу, за яку поклав життя невідомий герой. І це саме вони, як нині професор, а не безліч боягузів, хитрунів, політичних пристосуванців, імітаторів і просто паразитів, стануть запорукою незнищенності української національної ідеї.
Юрій Чорней
