На фото — фільтраційний табір у Маріуполі. Його організували окупанти, щоб виявити українські націоналістичні елементи, і виявивши, відправити “бандерівців” на Далекий схід чи в Сибір. Класика ГУЛАГу!!! Про Маріуполь уже чимало написано показано і навіть Оскар за фільм про Маріуполь отримано.
Але правду, свою правду про окуповані землі, про окуповані міста, про життя людей в окупації ми ще тільки вчимося говорити. Говорити так, щоб навіть нетямущим українцям, які мають щастя жити на не окупованих територіях, стало зрозуміло: перед нами немає іншого вибору як битися за свою свободу.
Подивився на телемарафоні досить великий сюжет про те, як героїня документального оскароносного фільму переметнулася на службу до окупанта. Це та сама вагітна жінка, яку несли на ношах до пологового будинку під час російського бомбування у Маріуполі. До цього сюжету я не знав про траєкторію руху псевдогероїні, що вона зараз є рупором російської пропаганди. Треба сказати досить вдалий цинічний і ефективний хід окупантів — вчорашня жертва їхніх бомбувань сьогодні не тільки свідчить про те, що стала жертвою бомбувань від українських військ, а й у щоденному режимі гидить і гидить на рятівників її та її дитини.
Чому у мене такий гіркий осад після перегляду сюжету? Тому що замість того, щоб робити в Києві свої оригінальні розробки у сфері інформаційної війни, ми фактично поширюємо російську пропаганду. Це говорю я, який навчався основам контрпропаганди як у радянському вузі, так і під час спеціальних стажувань у США.
На превеликий жаль, сьогодні я не здатен пояснити молодшим колегам, що те, що вони роблять, не тільки малоефективно, але і контпродуктивно. Покоління журналістів, що отримало освіту уже в пацифістській незалежній Україні і під час семінарів за кордоном, де викладали рафіновані романтики і ліваки, не може зрозуміти, що правила інформаційного поводження під час війни зовсім інші, аніж під час миру.
На мої рекомендації чи поради реагують, як на рецидив старої радянської пропагандистської школи. Але я так само знаю і досвід американської пропаганди, яка успішно під час Холодної війни сприяла розвалу Радянського Союзу. І цього також слухати не хочуть. Вставляти в отвори російських гармат троянди чи ромашки, випускати і випускати в ефірі голубів миру — це повна профанація інформаційного поводження під час війни. Війни на знищення нації, чиї інтереси журналісти, редактори, телеоператори, режисери мають гідно і професійно відстоювати.
Замість того, щоб прославляти успішне вербування жіночки у Маріуполі російською пропагандою, прямо от сьогодні я шукав би того чоловіка, здається, з Луганщини, який був окупований і записався у російську армію. А потім, вибравши слушний момент, застрелив 6 командирів російської армії і перебрався на українську територію.
Випадково прочитав цю історію у стрічці новин. Такі потрібні нам зараз інформаційні сюжети. Інтерв’ю з цим чоловіком треба робити негайно. Пишу, і направду, не дуже вірю, що молодші дослухаються. Їм видається, що війна це щось збочене тимчасове і треба й далі дотримуватися рожевих ніжних стандартів, котрі їм прищепили за останні 2 десятиліття на грантівських зарубіжних семінарах. Про рівень вищий — організаційний на рівні держави, де б мала координуватися інформаційна політика, мені навіть немає приводу сьогодні говорити. Та й говорити немає там з ким.
Тому робив і робитиму, що можу, а там як буде.
Віктор Лешик
