Перед першим туром я практично увесь день (точніше шість годин) витратила на те, аби мати можливість проголосувати в іншому місті.
В черзі, здебільшого, стояла молодь — ті, хто озброївся амбітною метою підкорити столицю. Думаю, там була представлена вся країна, від заходу до сходу, принаймні, українська та російська мови лунали порівну.
Так ось.
Всі люди в черзі були дуже організовані. Дві дівчини з черги добровільно зголосилися вести «паперовий» облік, і це було дуже зручно, бо, зафіксувавши свій номер у «паперовій» черзі, ти міг відійти, посидіти в кафе чи швидко з`їздити у справах.
Коли надійшла черга цих «волонтерок», їх змінили інші охочі…
А в обідню пору один юнак приніс для всього гурту дві коробки з печивом і 5-літровий бутлик води зі склянками. Він навіть відмовився назватися — просто поклав їжу на ґанок і голосно, з жартами, запросив усіх на перекус…
Ніхто нікого не питався, за кого буде голосувати його сусід, не чутно було жодних політичних дискусій, люди спокійно стояли, відходили, приходили, робити копії документів — без гамору і нервів.
І стоячи там, я зрозуміла одну важливу річ.
Власне, не важливо за кого проголосує країна 21 квітня.
Важливо, аби суспільство навчилося, врешті-решт, самоорганізовуватися і відповідально ставитися до своїх громадянських обов’язків. Аби суспільство навчилося бути небайдужим до свого ближнього і до своєї країни! Не 5 відсотків пасіонаріїв, а, принаймні, половина суспільства. Не чекати, що хтось зробить, — а братися і робити! І нести відповідальність за зроблене.
А ще — важливо навчитися контролювати того, кого ти обрав, створювати канали комунікації і активно підказувати, в якому напрямку рухатися. І якщо він, обраний нами, пішов не туди — оперативно і рішуче реагувати.
Я переконана, що ці активні, освічені, амбітні молоді люди, які зуміли зорганізуватися у дискомфортній, багатогодинній черзі за «відкріпним» — більше не захочуть п’ять років поспіль знімати зі своїх вух локшину, слухаючи про «бандитам тюрми», чи «почую кожного», чи про «армію, мову, віру».
На це у них просто нема часу.
Вони хочуть — і, головне, вже вміють, — змінювати цю країну швидко, жорстко і ефективно. Вони навчилися цьому швидше, ніж усі наші керманичі, разом узяті. І саме це дає мені привід для оптимізму, нехай і стриманого.
Галя Плачинда
