Маестро української пісні Левко Дутківський святкує нині свої славні 76 весен. Так склалося, що з ним ми знайомі з перших виступів його дітища, тоді ще самодіяльного ВІА «Смерічка», у програмах Чернівецької студії телебачення.
Колектив тоді записував свої пісні до новорічної програми…
Що запам’яталося – це його вимогливість, найперше до себе і до виконання твору, чистоти звучання мелодії. Не все відразу вдавалося. Багато часу ми тоді згаяли на запис пісні «Сніжинки падають», і це було природно. Адже Левко зі своїм колективом, народженим у маленькому гірському буковинському містечку Вижниця, вперше на терені СРСР презентував новий музичний стиль біґ-біт («біт» з англійської — удар). Це пізніше, з плином часу він розповів про свої захоплення, які творили той новий стиль:
– В тодішньому радянському музичному просторі існували різноманітні джазові квінтети, тріо, біґ-бенди, діяли академічні естрадні колективи та співаки, вокальні жіночі ансамблі, що виконували пісні в стилі міського романсу. На Заході ж, навпаки, використання електроінструментів, мікрофонно-підсилювальної апаратури зумовило і зміни в стилях музичних напрямків. Ми були закриті залізною завісою, лише інколи (через страшне заглушування) ловили з транзисторних короткохвильових радіоприймачів фрагменти музики.
У світі змінювалася мелодика, ритміка, гармонія, манера виконання та кількісний склад учасників гуртів. Виник новий музичний стиль біґ-біт. І я вирішив створити у нас щось подібне на «Бітлз» і «Роллінґ Стоунз». І 1966 року з’явилася «Смерічка» — група, яка грала біґ-біт.
Такий стиль був справді новим для Радянського Союзу. Наш оркестр навіть зовні чимось нагадував «Бітлз». За порадою керівника ансамблю «Пісняри» Володимира Мулявіна, 1 квітня 1973 року я вирішив перейти з ансамблем на професійну сцену.
Від першого знайомства на телебаченні під час запису «Сніжинок… » «Смерічка» та її керівник мали великий вплив на Володю Івасюка.
Пізніше, в 1977-му, на шпальтах Всесоюзного журналу «Кругозор» Івасюк про це написав: «… Своєрідний стиль виконання і трактовка фольклору полонили мене, коли я вперше почув ансамбль на сцені. В «Смерічку» я приніс свої перші пісні…».
Тими піснями були: «Мила моя», «Відлуння твоїх кроків», «Червона рута», «Водограй» та інші.
— Володя був талановитим музикантом, співаком, композитором, поетом. І доброю та щирою, позбавленою заздрощів людиною, вірним другом, — пригадує Дутківський. — Він з повагою прислухався і до моїх порад, часто показував мені першому свої пісні.
— До «Смерічки» скоро прийшла шалена популярність. Як те вплинуло на музикантів?
— Надто важко було в ті часи здолати щаблі слави, особливо коли це все… заважало державі. Національний колорит ансамблю, його український дух лякали тодішніх ідеологів. І вони повсякчас шукали зручної нагоди, аби розправитися з носіями того духу. Інколи це робилося через засоби масової інформації.
В газетах або журналах на замовлення готувалися тенденційні публікації, в яких музикантам і співакам гурту приписувалася відсутність професіоналізму, чіплявся ярлик аматорства. На щастя, в Україні були люди, які знали справжню ціну «Смерічки» і підтримували нас.
Пригадую статтю відомого співака й композитора Сергія Козака, в якій він назвав наш ансамбль «духовним надбанням українського народу, речником і носієм його музичної культури», розвінчав недолугі спроби недоброзичливців.
Добре відгукувався про «Смерічку» й відомий російський поет, редактор журналу «Юность», шанувальник творчості Володимира Івасюка Андрєй Дємєнтьєв…
Коли перед ансамблем відкрилися гастрольні дороги, ніхто уже відверто не втручався в репертуарну політику…
— Але згодом ваші дороги розійшлися…
— Так. 1982-го я покинув колектив назавжди. «Смерічкою», вступивши до лав КПРС, почав керувати Назарій Яремчук. Якби нас не розбили поодинці: мене, Назара, Василя Зінкевича, — ми зробили б набагато більше! Василь з Назарієм у дуеті були неперевершені, доповнювали один одного! Знаєте, після загибелі Івасюка Яремчук був серед чотирьох товаришів, які, незважаючи на заборони влади, поїхали на похорон до Львова. Тоді це могло коштувати всього: кар’єри, спокою, навіть репутації. Траурна колона розпочиналася з великого вінка із білих квітів, що його ніс Назарій разом зі мною… Володимир був нашим другом, і ми мали провести його в останню путь, а що нас очікувало по тому — нас у ту страшну годину не цікавило…
— «Смерічанський період» закінчився, проте Ви сцену не покинули…
— Проводив багато лекторіїв та концертів, на яких популяризував творчість Володимира Івасюка, Михайла Ткача, Степана Сабадаша, Василя Михайлюка та інших митців Буковини. До мене й нині часто звертаються за порадами молоді виконавці. Ділюся з ними досвідом.
Марія Вишневська, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
