8-ма година ранку. Я завжди о цій порі сиджу в кав’ярні біля великого вікна. Із певним співчуттям дивлюся на студентів, які йдуть на пари повз мене. Вони мене бачать і, мабуть, заздрісно думають: «Коли ж я буду сидіти так в кав’ярні і нікуди не поспішати?» «Будете! Обов’язково будете колись так сидіти, — хочеться сказати їм, — а поки що йдіть вчіться.
Крім матюків, треба вивчити й інші слова та осягнути сенси. Вас чекають роки навчання до того, як ви будете розслаблено сидіти в кав’ярні як, наприклад, я».
Помінятися місцями? Ні! Я більше не хочу ходити на пари, нехай пари ходять до мене. Правда, іноді хочеться повернутися в минуле, але із сьогоднішнім розумом. І не для навчання. А для того, щоб так само сидіти в кав’ярні і думати про те саме.
В кав’ярні я досяг психологічної зрілості. Це чітке розуміння того, що багато речей у світі не потребують ні моєї думки, ні моїх порад, ні моїх коментарів.
Наприклад, ті ж студенти, які пригнічено йдуть вранці на пари, можуть туди не йти і моїх порад про вчитися не слухати. А піти, як я, пити каву і мовчати.
Я заслужив сидіти в кав’ярні, а їм заслуг не потрібно.
Володимир Килинич
