Душа навчилася мовчати.
І вже не вірить, як колись,
словам легким, шляхетнуватим,
що з губ фальшивих пролились.
Душа навчилася чекати
не день, не місяць і не два.
І, як солдат, стоїть на чатах
при тій любові, що жива.
Душа навчилася любити
без бутафорій і без гриму.
Бо час мине – і тільки плити
із іменами дорогими.
(Тетяна Крижанівська. Біла блискавка. К. 1987)
Тетяна Крижанівська — одна з найяскравіших поетес 80-х з виразним драматичним світовідчуттям. Вона близька до тієї традиції жіночої лірики, яка увиразнена іменем Ірини Жиленко. Але читацькі уподобання і стереотипи — химерна і вбивча річ для літератури. Читають Костенко, одиниці знають Жиленко.
Драматизм відчуттів у Крижанівської не апокаліптичного, а елегійного звучання. І це тим більше дивно, що вона одна із жінок свого покоління, яка впродовж короткого жіночого щастя неодноразово зазнавала втрат найрідніших.
Але звідкись її лірична героїня це не просто відчувала, а знала, бо інакше не зринали б у неї такі пророчо-гіркі строфи:
Запам’ятаємо: злетить
один листок на наші лиця.
А на губах – гіркава глиця,
і тільки мить, і тільки мить…
Євген Баран
