Вересень заходить у мій дім… крізь відчинене вікно. Свіжим подихом, що ледь гойдає серпанок фіранки, немовби віяло в руках елегантної пані, яке нагадує порух крил метелика – пролетить, лише на мить здмухнувши спекотний серпневий дух. Удень він ще впевнено нагадує про себе: певно, щоби не так сумно було проводжати поглядом літо, що вже спакувало валізи в далеку дорогу.
Зрештою, ніхто ще не скасував бабиного літа, яке зазвичай ще дозволяє паням одягати легкі сукні і, про всяк випадок, тримати в сумочці віяла. Щоправда, й парасольки не забувають – подруга Осінь має характер примхливий.
Не раз Вересень приходив невеселий, заплаканий дощовими сльозами, й моє вікно вкривалося мокрими патьоками. І мені так шкода було дивитися крізь нього на шкільний майданчик, де ховалися під різнокольорові парасолі маленькі школярики, які чекали першовересневого свята.
Сценарій урочистостей доводилося скорочувати, переносити його в приміщення, де було тіснувато й ритуал фінального випускання в небо синьо-жовтих кульок, який особливо тішив найменшеньких, доводилося згортати.
І все ж, відколи через дощ свято знань, на якому син-майбутній випускник ніс на плечі першокласницю з символічним шкільним дзвоником, відбулося не на просторому подвір’ї, а в залі, саме моє вікно в кімнаті з видом на шкільний (чи то пак, тепер ліцейний) майданчик стало шпариною, крізь яку вересень входить у мій дім. Входить гучним славнем, дитячим гомоном, вишиваним настроєм, бо таких, як нині, красивих дітлахів, 
учителів у вишитих сукнях і сорочках Першовересень раніше не знав.
Тільки чому так завмирає серце, а в очі наче потрапила бабинолітня павутинка, на мить затуманивши зір? Зрадлива сльозинка, як крапля дощу на шибці, – що за сентименти? Не ностальгія за своїми першовереснями, не жаль за ще одним літом, не невпевненість у осінньо-зимових прогнозах…
Ковід, а ще страшніше – війна розписали свої сценарії шкільних уроків, студентських семестрів, учительської праці. І не біда, коли б злива змусила втікати з подвір’я до класів, і навіть зовсім не смішні жарти із замінуванням вишів не такі страшні, і мішки з піском, що закривають цокольні вікна шкіл… Якась приглушена радість, стриманість емоцій, зачаєний біль. Адже ці діти не раз чують цей противний пронизливий звук тривожної сирени, що часом перериває урок і змушує спускатися в укриття, але сьогодні дякують українському Воїнові за те, що вдягли вишиванки на своє свято.
Бо в цей час в окупованих ворогами містах і селах дітей не впускають до школи без російського паспорта, знищують українські підручники, фальсифікують історію і переписують її на свій імперський лад. А понад 3700 шкіл в Україні за час повномасштабного вторгнення «братів» пошкоджені, а то й геть зруйновані бомбардуванням і обстрілами. І тривожне волання сирени в деяких областях не стихає ні вдень, ні вночі…
Але моя звичка не змінилася: крізь відчинене вікно виглядаю Вересня, «фотографую» майданчик, де ще вчора гуляло літо, разом з дітлахами ганяло футбольного м’яча, грало у волейбол, тусувалося під стіною сусіднього будинку, де під невеликим навісом ховалося від дощу і… повітряної тривоги, а потім виглядало в небі веселку, як добрий, обнадійливий знак. І я – разом з ними…
Валентина Мацерук
