Їду маршруткою. Сідає поруч чоловік трохи напідпитку. Бачу: хоче потриндіти. Запитує щось російською — мовчу. Ще раз питається – ще раз мовчу. На третій раз відповідаю українською…
І шо ви думаєте?! Цей красавело переходить на українську! Потім каже: «Говорити українською не обов’язково. В Україні обов’язково розуміти українську. От що, — каже, –українська мова вам дала? Ви багатшою стали?»
— О! – відповідаю, — так ви з тих, хто томос на хліб не намазують!
Зрозумів. Сміється. Їдемо далі.
— Ви бачите, скільки зараз тут чорних живе, скільки азербайджанців! Всю нашу торгівлю захопили!
— Ой, лишенько, так Ви Ви ще й расист?! Хочете торгувати — торгуйте. Хто Вам не дає?
— То — не моє. От в СРСР добре було, — «з’їжджає» з теми, — люди добріші були, жили веселіше, порядок був. А в Україні….
Я слухаю довгий перелік всього поганого…
— Якщо тут так погано, — кажу йому, — чому ви тут живете?
— Я тут народився, — каже він з пафосом, — це моя земля.
— Це дає вам право тут жити, але не є тягарем і обов’язком. Навіщо жити і скаржитися, жити і поливати брудом свою землю? Можна ж поїхати і жити там, де краще.
І тут він мені як окропом в обличчя:
— Днєпропєтровск — рускій город!
Мене на мить заціпило!
— Звідки, — питаю його, — в українській області взявся «рускій город»?! Напружте мізки, чоловіче! Мільйон людей з неба впали?!
Мовчить. Дивиться, як баран на нові ворота…
Тут і водій маршрутки, який нас слухав усю дорогу, бере телефон і… починає розмовляти українською. Мій сусід взагалі притих.
А потім знову:
— Ну, от що ваша українська мова, вона вас щасливішою зробила?
— У мене нема вибору, — кажу йому спокійно. — Я мовою окупантів не розмовляю.
— Які окупанти? Яка війна?!
— Якщо боїтеся, не хочете йти на війну, то так і скажіть: «Не хочу йти на війну», і вас хоч можна буде зрозуміти. А оце «війни нема», коли вона є, це, м’яко кажучи, не по чоловічому.
Знову замовк.
Нарешті я встаю і прошу мене пропустити. Чотири жінки, чотири (!!!), які стояли поряд, звертаються до мене українською і відповідають українською. Сьогодні. В Дніпрі! А воно, мордоворот – «війни нема» — сидить нажране і напівп’яне та очима лупає.
Мені самій ця історія здається, ніби вигадка якась.
Життя іноді дивує. Я описала все, як було, хіба що трохи поскорочувала діалоги.
Я переконана, якщо я не побудую навколо себе Україну, її ніхто не побудує. Нехай в одній маршрутці, нехай на півгодини, але я її побудувала! І «рускій город» Днєпропєтровск програв українському Дніпру. І так буде завжди.
Ірина Буханець
