Є така категорія наших, цілком освічених співгромадян, які чудово знайомі з російською літературою та чималою кількістю світової класики (звісно ж, виключно в перекладах російською).
Вони послідовно «оберігають» свою російськомовність, якій, звісно ж, нічого не загрожує. Цікавляться лише російсько- чи англомовними культурними подіями. Показово відмежовуються від української мови та українських культурних надбань, аж до того, що не читають українською взагалі, а україномовну музику якщо і чують, то лише тому, що наразі ще існують квоти.
Але з іншого боку ці люди вперто підкреслюють, що є НЕ росіянами, а українцями і дуже (!) люблять Україну! Якщо назвати їх росіянами, вони активно протестують…
«Щастить» мені останнім часом на подібних персонажів…
Діалог у нас, як правило, виходить приблизно такий:
– Чувак, скажи будь ласка, а що для тебе значить бути українцем?
– Ну… я люблю свою страну.
– Зрозуміло. А що в ній для тебе найближче, найважливіше?
– Мой город, моі родниє і друзья, мой дом.
– Добре, от ти людина, що належить до іншої, не української культури, скажи, будь ласка, що в тобі є українського, крім паспорта з тризубом?…
І десь тут уже починаються образи.
Якщо розмова віртуальна, то мене блокують. Якщо ж діалог відбувається наживо, очі в очі, то починається: «…у тєбя фашистская ідєологія… хватіт дєліть людєй… Україна всєгда будєт вот такой…».
Не знаю, що там буде далі, але «російська Україна» мені точно не потрібна!
Сергій Бригар
