Хто тепер їсть варення? А варення з хлібом? Не так давно натрапив на світлину з ящиками печива і коментар: пусті калорії. Так і є. У мене, оно, на кухні сушена гуайява, якась диня (теж сушена), чорнослив. А в дитинстві ходив по хліб і на решту купував три-чотири цукерки «Ластівка» – чи не найдешевші були з шоколадних. У сільмазі. Поточені міллю, шашелем. Крихкі, як моя душа.
А звичайними моїми солодощами в дев’яностих був якраз хліб із варенням. До молока. Щодня. Варення абрикосове. Абрикоса росла за хатою. Такі були плоди – як кулаки! Намажеш на хліб оте бурштинове, липке. Густо намажеш. І підхоплюєш губами половинку абрикоси, що намірилася впасти…
Було те варення не надто солодким. З кислинкою. Аж, здається, гіркувате. Зубами хлібну скоринку – хрусь! Крихти на колінах. Над верхньою губою – молочні вуса. Післясмак – на півгодини, не менше, аж поки річкової води не насьорбаєшся, купаючись. Банки в сінях. На стелажі. Полуничне, малинове – дуже рідко. Абрикосове. Абрикосове.
Уже десь тоді, як я працював начальником відділу реклами на ТБ, коли знав смак і рафаелло, і фереро, і чого хоч, баба поставила мені в сумку дволітрову банку.
– Та ну ба… Чого я оце пертиму його… воно мені не нужне.
– Так а як?! А шо ж ти їстимеш, Серьожка?
І подивилася на мене з таким нерозумінням, з таким мало не розпачем, що я взяв.
Не пам’ятаю, чи відкрив я ту – останню! – банку. Хочеться думати, що відкрив, але… найімовірніше, що вона десь загубилася, у якомусь закутку часопростору. Під стільцем. За батареєю. На антресолі. Отак десь стоїть і досі – світить половинками абрикосів.
Хто тепер таке варення їсть? Кому воно падає на руку, залишаючи солодкі брунатні сліди, яких не відмиє жоден у світі сейфгард?
Двобій із гуайявою, горішками макадамія, двобій із кеш’ю, із індійською динею абрикосове варення програло. Пусті калорії. Пусті душі. Піду завтра знову куплю кумкват…
Сергій Осока
