Він іще сторожкий та полохливий, як у Вербницю теплодихий легіт. Отой квіт-первоквіт, що провіща народини саду.
Деревце ще клечається наче дівчинка-підліток, не свідома материнства. Але залітна бджілка вже солодко в’ється довкола сього дитинного пахнючого джерельця, пробує його на лапки, вигойдується, зривається і голосно чудується.
Завмерли стрімчасті сосни, їм теж усе ще невтямки з такого сусідства. А садочок спинається. Затято й загонисто чіпляється за земельку, за землю, за Земну кулю.
Щоб, обнявши та скріпивши розлогим корінням, підв’язати її медовим клечанням до ясен-сонечка, до місяця-князя, до Чумацького Шляху.
ХОЧЕТЕ ЖИТИ ЯК ЛЮДИ?
ВЧІТЬСЯ У ДЕРЕВ!
Валерій Ясиновський
