У Франца Кафки (здається, в оповіданні «Як будувалася велика китайська стіна») є такий образ: відстані в давній Піднебесній були настільки великі, а комунікації настільки слабкі, що новини з метрополії йшли в регіони століттями… По околицях «вживу» славили якогось давно померлого імператора, а вісті про воцаріння нового самодержця надходили тоді, коли й того вже похоронили…
В провінціях реально існували цілі політичні партії й союзи, що орієнтувалися на лідерів та царедворців, яких нема на світі вже чорті й коли…
Подумалося: це ж про Україну!
У нас також запросто можуть набить морду, якщо ти «проти» Петлюри, або «за»…
Для влади це дуже добре, кстаті — якби й зараз так було…
Роби собі, що заманеться безнаказанно…
— Хто там у вас править січас?
— Кажись, Щербицький, сука…
***
Поміркований розвиток країни після революції — процес надзвичайно складний, почасти — неможливий. Несамовита прірва між запитом постреволюційного суспільства і реальною можливістю влади його вдовольнити. Критична маса системних криз, які не піддаються обліку і контролю.
Образно кажучи, на один «безвіз» в году — два корупційні скандали на тиждень. Нерівні сили… Вони поїдять будь-які «позитиви»… В якихось швейцаріях це можна було б терпіти, але не в Україні.
Січ, віче, майдан, демократія… Традиції…
«Давай січас!»
З іншого боку, якось живе країна…
Країна, яка б, за логікою історії, мала давно упокоїтися…
Саме давнє, що існує в прадавній історії — гідроніми, назви річок… Омелян Пріцак стверджує, що всі вони праукраїнські. Корінь «Дн»…
Дніпро, Дністер, Дунай, Десна…
Наше всьо! Тому якось буде!
Віталій Чепинога
