Суспільство

«Великий» мовний «перехід»

Нечуваний сплеск мовних одкровень після Закону «Ану, всі говоріть по українськи з 16 січня!»… Який матеріал для соціологів… Начитався й собі цікавих історій громадян України як вони та й перейшли на українську мову — хто ще в 1990-их, хто 2008 чи 2011, а найбільше чомусь після 2014-го. Пишу «чомусь після 2014» свідомо.

Бо українська мова як відповідь на війну з РФ — це добре. Але якщо б не було війни, то виходить инших солідних спонук вже й нема? А так виглядає що й нема.

Із доброї сотні мікроісторій «про перехід» не було жодної, де б людина сказала: «бо вимагало оточення», «бо дражнили русскім», «бо звільнили б з роботи», «бо не атестували в СБУ».

Нічого такого!
По суті саме по собі існування України, статус державної мови і навіть реальна багатомільйонна армія українофонів настільки беззубі, що НЕ ЗДАТНІ були «інтегрувати иншомовних громадян». Просто улибалісь!

А от війна, сильні емоції, образи, розблокування комплексів (дві революції) — так, це інструменти! Не додаткові, а чи не основні. З таким їх набором україномовного Дніпра чи Харкова нам не бачити ще років сто. Вже й Рашки не буде, і на місці Москви буде озеро. А наші далі будуть «по-озьорному» балакать…

Поки знову хтось сильно не обідить. До печінок.

Ростислав Мартинюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.