Є така штука, як особистий психологічний вимір часу. Моменти, коли ти провалюєшся у свою тільки для тебе відкриту часову нішу. Так сталося днями зі мною. Люблю ходити неходженими, або ледь помітними стежками, у високій траві чи в сутінках лісу. Словом, я заблукав.
Нове місце. Незнайомі пагорби, чагарники, глибокі яруги і на дні яруг холоднющі струмки води. Як у фільмі Сталкер часом наштовхувався на давно закинуті котельні, насосні, електропідстанції. Жодної людини. Білі кросівки від мокрої передвечірньої трави стали зеленими.
На пеньку на осонні побачив кільце невідомої зміючки. Згадав поради – виламав суху палицю, як той сліпець, поперед себе став промацувати стежку, щоб не наступити на господарів цих місць – щось схоже на карикатуру картин Брейгеля, тільки замість снігу, неосяжна густа трава…
Сутеніло. Мені здавалося, що минула вічність у цій плутанині стежок, яруг, пенків і заброшок – напів руїн… Не було страшно. І самотньо не було. Раптом проснулися інстинкти 
мисливця-шукача. Пробудилася спостережливість і увага, якої так бракує у повсякденному житті… Міг би писати і писати – рій думок, забобонів, емоцій…
Коли виплутав на ясну дорогу, здогадався поглянути на годинник смартфона… Хе, блукав я всього годину…. А в цій годині моїй поселилася вічність.
Кажуть, життя коротке. Скажу так — якщо жити не своїм життям, то коротке. Включили кінку, минуло 90 хвилин, забирайте коробки з під-поп-корну і виходьте із-залу… Ми самі, власне, його здатні робити коротким чи довгим. Коли чую чи читаю, причитання над портретом героя, що загинув на війні “ой, який молодюсенький”, думаю: та що ми можемо знати про справжню тривалість його особистого часу і життя? Не вимірюється воно паспортистками. Тікає-клацає зовсім у іншому вимірі.
Віктор Лешик
