У мене на кухні в кутку за холодильником стоїть відерце для сміття. Часом, коли у мене в руках опиняється щось аеродинамічне – чи порожній сірниковий коробок, чи зіжмакана паперова серветка, чи решта качана капусти тощо – я лінуюся підходити до відерця і згинатися.
Тож, кидаю в ціль, те, що маю в руках.
Майже ніколи не попадаю, часом спостерігаю чудернацькі рикошети, і завжди мушу йти у куток, згинатися, але ще й лізти кудись за відерце.
Сьогодні все повторилося, але в абсолютно іншій редакції. В руках у мене був щільний згорток паперової серветки. Я пильно примірявся до дальньої дужки відерця і кинув згорток. Вже по траєкторії руху зрозумів, що цього разу вдача посміхнулася мені. Я навіть встиг себе похвалити з довгоочікуваним успіхом.
Згорток справді потрапив у самісінький центр відерця, та тієї ж миті з нього, мов з підкидної дошки, вистрибнув недопалок цигарки і, карколомно обертаючись, полетів у кут за холодильник.
Я був настільки зворушений цим акробатичним трюком, що навіть не зажурився, а покірно пішов до відерця нишпорити «бичок» за холодильником.
Але я зробив це!
«Людина сильніша від неживої природи» – казав у подібних випадках мій товариш.
О, він би оцінив!
Валентин Ткач
