Поверталися з прогулянки від звичної локації на Friedrich Plaz, де зазвичай п’ємо каву. Після двотижневої мряки, день був напрочуд гарним. Традиційно пройшли колишньою вулицею Достоєвського – нині Корнія Товстюка, академіка, мого викладача. Далі помандрували через «черемшевий» гайок і вийшли до спортивного майданчика біля гуртожитків. Хлопці грали у футбол, і ця обставина нас щиро втішила, бо майданчик доти довший час німував.
Наш піднесений настрій несподівано отримав розвиток і доповнився. Справа в тому, що футбольне поле обгороджено двома периметрами високих сіток, щоб стримувати м’ячі особливо завзятих гравців. Ось і цього разу хтось сильно вдарив по воротях. М’яч перелетів через обидва периметри загорожі і покотився недалеко від нас. А я відразу помітив, що хвіртка зовнішнього периметру зачинена, тож хлопцям, щоб добути пропажу, доведеться виходити аж через центральні ворота і знову обходити весь майданчик.
Не промовивши жодного слова, ми сформували спільну дію: воротар пройшов через відкриту хвіртку першого периметру і підійшов до зовнішньої сітки, а я через болото попрямував до м’яча, що зупинився в кущах під аличею. Далі була справа техніки. Я з м’ячем у руках підійшов до сітки. І, хоча Оля запропонувала мені вдарити його ногою, знаючи свою нинішню спортивну форму, я перекинув м’яч через сітку руками.
Хлопець, що стояв за сіткою, сказав мені «Дякую». І це було єдине слово нашого з ним спілкування. Ми порозумілися без зайвих слів. Але… Хлопці в полі почали мені аплодувати. Моє спостереження, що гравці були в помаранчевій формі, Оля миттєво доповнила, гукнувши: «Це ж – голландці!» І тієї ж миті велетенське перевисання просторів замкнуло воєдино Катар, Чернівці та Амстердам.
З бешкетним настроєм виходили з містечка гуртожитків, а я Олі пояснив: «Це голландці навмисно програли по пеналях, щоб вчасно приїхати сюди на товариську зустріч з нашими, поки гарна погода, бо насуваються морози».
Які дивні дарунки доправляють нам сонячні дні після тижнів мряки….
Валентин Ткач
