Ave, Ucraina, morituri te salutant! Позаяк війна в Україні так і не стала обов’язковою справою для всіх без винятку її мешканців відсутність чіткої відповіді на питання про строки мобілізації частини її громадян усе більше набуває ознак відтермінування смертного вироку, який одна частина суспільства винесла іншій частині.
Говорячи про обов’язковість війни свідомо уникаю тут скомпрометованого рашистами терміну вітчизняна. Натомість для означення того, якою має бути війна на виживання, а для нас йдеться саме про це, згодиться термін тотальна. Під тотальною я маю на увазі не тільки відправку на фронт, але й організацію роботи в тилу. Коли праця для воєнних цілей чи волонтерство не залежать від доброї волі громадян, а є обов’язковою і неодмінною умовою виживання всієї країни.
Щось на кшталт такого: усі нічні клуби, бари, крамниці з предметами розкоші зачинені, а український народ працює для перемоги ще більше годин на день. Можете уявити у сучасній Україні ситуацію, коли умовний Добржанський сердиться на умовного чернівецького міського голову Клічука через те, що його улюблений ресторан зачинили внаслідок ініційованих міським головою суворих заходів у рамках політичного курсу країни на тотальну війну?
Так загрузлий у розкоші Герінг образився колись на Геббельса, бо той після Сталінграда закрив його улюблений ресторан «Горхер». Бо закон – один для всіх. У сучасній Україні – від Києва і до Чернівців – таке можливо? Якщо ні, то усіляка інакша війна – це імітація і профанація.
Якщо у перші дні повномасштабного вторгнення головним справді було вистояти, тому було не до строків мобілізації, то з переходом війни у позиційний період цнотливе замовчування питання ротації мобілізованих набуває ознак скандальності. Не для того добровольці, які у лютому 2022 року першими стали на бій з ворогом, подарували цій країні два роки життя, щоб держава і решта суспільства їх змарнували. За два роки боїв добровольці фізично закінчуються, а розуміння потреби їх замінити немає.
Поки одні продовжують насолоджуватися мирним життям, імітуючи про людське око бурхливу діяльність та якісь волонтерські потуги, інші чекають виконання смертного вироку, строк якого визначає російська рулетка. Особисто мені ця імітація нагадує славнозвісне і давно висміяне глибоке занепокоєння, яке цивілізований світ демонстрував щодо експаніоністських апетитів росії починаючи з 2014 року. Щоправда якщо після 2022 року світ виправився і від слів перейшов до дій, то наша власна поведінка навпаки еволюціонує у прямо протилежному напрямку.
Мало українцям вже наявних національних родових психотравм, яким не дасть ради найтитулованіший психоаналітик? Навіщо долучати до цього сумного мартиролога каїнову печать. Як дітям тих, хто закосив від війни, прирікши на загибель батьків інших дітей, потім спільно уживатися в одній країні?
Не може одна частина суспільства безкінечно паразитувати на іншій. Навіть сталінський вирок без права на листування, що на практиці був смертним, мав формальний часовий вимір. Тому або назвіть терміни військової служби, принаймні так, як це було за часів АТО, або робіть війну обов’язковою для всіх. Якщо я, абсолютно далекий від військових справ, зумів пристосуватися і розібратися у цій військовій машині, то значно молодші і меткіші за мене зможуть зробити це й поготів.
Врешті саме цей визначений строк участі у війні краще за будь-які владні заклинання і умовляння сигналізуватиме: через війну пройде кожний, участь у ній, в тому числі через демобілізацію мобілізованих, неминуча і невідворотна, тому кожному слід наперед готуватися. Натомість те, що маємо зараз, більше нагадує дитячі пустощі. Умовляння бабусею неслухняного онука.
Перестаньте грати вар’ята: або оголосіть військових довічно ув’язненими, без надії на помилування, або залучайте все суспільство до війни.
Юрій Чорней
