Багато хто, напевно, бачив відео, де бійці на передку мостять кубельце для песика, який щойно прибіг «додому» з нічних походеньок. На відео видно як великі чоловічі руки дбайливо вкривають бродягу якоюсь старенькою ковдрою, ще й підпихають її під кудлаті собачі боки, а голос за кадром промовля : «Що, набігався по дівчатах?… Ну, відпочивай… ще тобі ковбаски принесу»…
… Саме ці великі чоловічі руки, які дбайливо вкривають якогось батальйонного собаку, ці серця, в яких у війну вистачає місця для співчуття й турботи навіть про псів – саме вони здобудуть для України перемогу.
… У Кантакузівці, де колись мої батьки купили собі хату, нашим сусідом був Віталій. Він жив у Черкасах, але на вихідні, як штик, приїжджав у село на своїх деренчливих «жигулях». Кантакузівське господарство – «придане» його дружини. Віталік – мій ровесник, пройшов Афган, з виду – звичайнісінький простий дядько із великими натруженими руками, такими, як ото я 
побачила на відео з бойовим песиком…
Вихідний день Віталіка у Кантакузівці проходив так. Він перекривав сарай новим шифером, або колов дрова тьощі на зиму, або обривав вишні, або прискав від шкідників весняний сад, або викопував картоплю на своїх сорока сотках, або помагав колуну попорати кабанчика, або ремонтував клітки для кролів, або фарбував вікна хати у свіжий синій колір… Віталік пахав зі світанку до сутінок. А потім, вже в сутінках, помивши руки, бігом маринував шашлики, розводив багаття в мангалі, діставав з холодильника заледенілу пляшку оковитої, краяв хліб, гукав усіх до столу, дзвонив швагру, аби той не чухавася біля свого комбайна на вигоні, а йшов вечеряти і, нарешті, втомлено сідав до столу, на стілець зі спинкою, винесений жінкою Мариною з хати (Марина знала, що в чоловіка болить спина і йому треба обпертися об щось… )
Коли почалася війна, я написала Віталіку, який, я знаю, зараз в теробороні. Відповідь мене вразила. «Все добре, — написав Віталій, — трудимось».
Війна – це дуже важка фізична робота… А хазяї, ґазди, мужики — вони, як і завжди, — звикли робити свою роботу на совість…
Розумієте, цей спокійний і чемний чоловік, який завжди вітався зі мною і розпитував про київські новини, звик трудитися все своє життя. Трудитися добросовісно. Тому він і тепер трудиться, аби принести своїй країні і свій Марині, яка переживає за хвору спину чоловіка, перемогу…
Ось ці люди — надійні, міцні, небагатослівні, щиросердні і гуманні — ось вони і здобудуть перемогу. Бо вони – сіль нашої землі. Без них, без таких як Віталій, перемоги здобути неможливо. Без тих, хто вкриває на передку бездомного пса старенькою ковдрою. І безжально знищує ворогів, які прийшли на його землю.
Бо робота така. Хто ж за нього її зробить?
Галя Плачинда,
а на світлині у глибині тексту — Георгій Переможець у Володимирському соборі.
Щодня прошу його за Віталія і за всіх, хто здобуває перемогу для України
