Жив колись в Конотопі Вітя.
Працював у вагоноремонтному депо слюсарем на розборці пасажирських вагонів. І от раз, а це ще при совку було, хтось з мужиків виставився за дань народження, і Вітя перебрав…
А це в обідню перерву було, додому не втечеш. Та й набрався так, шо аж заснув, куди там тікать?!
А часи були люті, якби начальство прознало, то було б на горіхи, тринадцятої зарплати б точно лишили.
Вопщім, мужики напівпритомного Вітю запхали в рундук, той ящик для речей, шо під полицею у вагоні, і згори поставили ще ящик з інструментом, шоб випадково хто з начальства не відкрив.
І працюють далі.
Аж раптом, десь за годину-півтори такий крик у вагоні, шо аж шибки задрижали. Мужики спочатку навіть з вагона вискочили з переляку, а потім згадали про Вітю.
Скинули ящик з полиці, відкрили рундук…
Так Вітя як вискочить звідти, як дремене!!!
Єлі впіймали.
Розказував потім, шо як прокинувся, то думав, шо в домовині. А давай вилазить — так сили не хватає піднять кришку, бо ж там ящик з інструментом. І вже тоді на смерть злякався. Жалко себе стало до нєвозможності і завалував.
Вітя після цього два місяці в рот не брав.
Даже пива. Всі мужики вже думали, шо втратили людину. Но ні, поступово повернувся до компанії. Но вже слідкував, шоб не в гі*но.
Руслан Горовий
