Готуючись до «Журналістської весни-2018» у столиці, де мене чекали однокурсники Київського держуніверситету імені Т.Г. Шевченка випуску 1978 року, ледь зумів дістати квиток на потяг «Чернівці-Київ».
Улетів до купе збуджений і не повірив своїм очам: місця «під зав’язку» забиті дівчатами!
Оце «поталанило»!!!
Про що з ними — незнайомими — говорити, і як у такому делікатному товаристві переодягать штанці?
Та збіговисько дівчат це аж ніяк не хвилювало. Вони розмовляли про своє, жартували, щось шукали у своїх крутих телефонах.
Виявляється, всі вони — три Наташі і одна Таня — їдуть з Чернівців, де щойно відбувся медичний семінар. Бачили Божої краси університет, пройшлися панською вулицею (Ольги Кобилянської), і чим найбільше захоплювалися — гарно пообідали в шикарному ресторані за чужий рахунок…
А коли довідалися, що поруч з ними — журналіст і письменник, помітно притихли… Уважно розглядали мої книги і довго не вірили, що я і є отой літератор, котрий написав «товсті» твори.
Навіть порівнювали моє фото на обкладинці з живим портретом подорожуючого автора!
Дуже їм сподобалися мої слова з книги публіцистки «На сторожі білого птаха»: «Якби моя воля, я б вишив золотими нитками нашого лелеку на Прапорі України. Хай би нагадував співвітчизникам на всіх континентах, що їх зачекалась Батьківщина — не зла мачуха, а доброзичлива, любляча мати, яка виглядає з далеких доріг своїх роз’єднаних діток».
Читали мовчки по кілька разів, розпитували, звідки беру сюжети для своїх матеріалів. Самі, як і я, теж з Чернігівщини — Корюківка та Носівка. Знають тамтешнє життя, історію сіверського краю.
— Дайте оту цитату в Інтернет, — просили дівчата-медики, — хай люди прочитають. Дуже теплі, хвилюючі слова… Можливо, хтось і замислиться…
Отак і їхали книги і люди до столиці…
Зі своїми думками, радощами і тривогами… Адже з деякими однокурсниками я не бачився понад 40 років… і оцих гарних, привітних дівчат зустрічаю вперше.
Микола Максимець
