Є в мене одна сусідка, яка, як вип’є, то співає одну й ту саму пісню – «… дні летят.., за расветом – закат»… Пісня – примітивна, але правдива. І щодо того, що дні летять, і щодо калейдоскопу світанків та призахідного сонця…
Дивлюся на цю романтичну, з відтінками таємничості світлину, де навіть не примружуючи очі і не вбираючи окуляри, пізнаємо письменника і видавця Миколу Максимця у товаристві жінок і книжок, і згадую мою сусідку…
А ще ловлю себе на тому, що тут щось не так.
Чогось важливого у цій світлині бракує. Щось дуже посутнє в інтер’єрі загубилося…
Куди письменник їде в тому потязі і як йому завжди вдається підбирати «правильну» кумпанію – наразі не важливо.
Важливо, що з плином часу, з тим ото, що «дні летять», хочемо того чи ні, але ми стаємо іншими, абсолютно іншими, часом навіть того не помічаючи, смиренно з тим уживаючись та ще й дивуючись, що все було колись «не так»…
Отже, є купе, є, як каже мандрівний письменник, дівчат «під зав’язку», є романтична аура, є книжки з автографом самого автора(!), можна навіть свічку запалити, зорганізувати каву, але нема… карафки коньяку.
Всі якісь напружено тверезі.
Нема того, без чого колись немислимо було рушати у дорогу. Що, як правило, було початком для продовження…
Леонід Ісаченко
