Коли я навідуюся сюди, то душа наповнюється невимовним щемом. Повітря тут пронизане відчуттям самотності і смутку. Між тим, колись на цій мальовничій місцині буяло життя, люди насолоджувалися ним, хоча коротали свій вік у важкій щоденній праці.
На пагорбі, огородженому воринням, паслися корови та вівці. В старому саду роїлися бджоли, зі старезних дерев гупали в траву круглобокі смарагдового кольору грушки.
Давні за віком сливки-угорки були обліплені оливкового кольору плодами, з яких колишня господиня варила смачнюще повидло. Криниці на обійсті не було — воду носили на коромислі з джерела, яке сочилося в ярі неподалік.
Ця місцина будь-якої пори справляла враження оази радості. Кілька років тому померла власниця цієї ветхої, але ще придатної для життя хатинки. Небіжчицю поховали неподалік на цвинтарі, з якого тягнуться до неба потьмянілі дубові хрести.
Поряд з хатиною залишилося височіти на залізобетонній опорі лелече гніздо. В ньому ще донедавна жило чорногузяче сімейство. Присутність птахів хоч трохи скрашувала навколишню пустку. Але після відходу бабусі у вічність бузьки теж покинули насиджене місце. Опора похилилася додолу, паліччя почало осипатися з гнізда на моріжок.
Бездоглядна бабусина домівка з кожним роком зазнає руйнації. Прогнили вікна та двері, фундамент обріс кропивою та чортополохом. Ця моторошна картина бере за душу кожного, хто навідується сюди.
Не подумайте, що йдеться про забуту Богом і людьми глухомань. Цей присілочок за кілька кілометрів від Чернівців. Колись він мав назву – Леурда. З пагорба, що височіє над хутірцем, видніється Сторожинець.
Присілок, на жаль, не має найменших надій на відродження. Молодь виїхала звідси, подавшись світ за очі. Інколи в хаті-розвалюсі ночує старий пасічник, який вивозить сюди на медозбір своїх бджіл. Для крилатих трудівниць тут справжнє роздолля.
Довкіл хвилиться запахнюще різнотрав’я. За кілька верст від хати власник земельного паю засіває свій наділ гречкою. Тож роботи бджолам вистачає. Вони безперестанку гудуть, пролітаючи над хатою-розвалюхою. Ота бджолина музика, звісно, додає радості.
І все ж, коли дивишся на цю спорожнілу, покинуту людьми місцину, то радості від побаченого мало, бо пустка ніколи не була камертоном втіхи, пустка, якої злякалися навіть птахи, залишивши напризволяще своє гніздо.
Василь Бабух
