Світлина, що внизу по тексту, датована 28 травня 1947 р. Ліворуч унизу видно цю дату. 28 травня 1947 року арештували мою бабцю. Перед вами – вишивка, яку вона вишила в тюрмі. Бабці було 17 з половиною років. Очікуючи на депортацію в Сибір, вона потайки вишила цю вишивку за кілька тижнів. Нитки брала з чого завгодно: з хусток, зі светрів інших в’язнів, із підкладки своєї куртки бронзового кольору, зі спідниць.
Цю вишивку вона ховала зіжмаканою в спідній білизні. Ця вишивка їхала з нею в Красноярський край, була там 8 років і повернулася додому. Над наївно зображеною Богородицею – так само незграбно вишитий текст: 
«Мати Божа Неустанної Помочи ратуй мене». Знизу вишивка підписана: «Спомин з тюрми».
Ця вишивка – родинний документ про те, що шлях моєї родини до Незалежної України почався 28 травня 1947 року.
Всі ті, хто 24 серпня святкував буцімто 30-річчя буцімто народження України, подивіться на цей спомин з тюрми, вишитий 17-річною політув’язненою, і збагніть нарешті, що нашій країні – не 30. І не 40. І навіть не 50 років!
Наша країна не з’явилася з чистого аркуша 24 серпня 1991 року. Вона не постала з нуля. Вона могла постати лише тому, що упродовж століть кривавого поневолення було кому вишивати спомини з тюрми. А ще раніше – помирати у лавах повстанців. А ще раніше – проголошувати УНР. А ще раніше – творити українське письменство. А ще раніше, і пізніше, і завжди – зберігати українську ідентичність, українську душу, українську мрію всупереч усім заборонам. Їх було незчисленні мільйони попередників – отих безіменних незалежних Українців.
І тому Незалежній Україні – не 30. І тому треба святкувати не народження країни, а її відновлення. І тому вона не молода держава, а давня, вимріяна й окроплена кровію не одного покоління.
Бабцина Незалежна Україна датується 28 травня 1947 року. У когось іншого це інша дата. І кожна з таких предтеч справжньої незалежності має право попросити своїх нерозумних нащадків: віддайте належне всій цій величній передісторії, без якої апріорі не могло би з’явитися 24 серпня 1991 року. Відмовтесь від цієї змалілої цифри 30.
Ні! Нам не 30. Це занадто егоїстично й невдячно. Це вкрай несправедливо. Це нечесно. Нам не 30.
Зараз ця вишивка, оправлена в простеньку рамку, висить достойно й вельможно в кімнаті 90-річної авторки. Живої, здорової, рухливої й незалежної. Висить нарівні з іконами. Отакою є моя родинна історична арифметика: 28 травня 1947 року = 24 серпня 1991 року.
Остап Дроздов
