Я хочу, щоб вони страждали

Вчора, здається, вперше за три дні я знову почув сирену повітряної тривоги. Це сталося в парку, біля озера, де гуляло багацько людей — з кавою і морозивом. Мерзенний звук особливо не змінив поведінку перехожих — хіба всі синхронно матюкнулися і пішли ближче до лісу. І тут повз промайнули двоє: молодий хлопець з тату на шиї і дівчина, що міцно притискала до себе поснуле немовля. Вона пригортала його так сильно, наче хотіла розчинити його в собі. Аби ця мала миша не чула ревіння сирени, сховалася в утробі і була там до мирних часів.

Я дивився на них і думав: я не хочу, щоб росіяни помирали.
Я хочу, щоб вони сиділи у своїх містах і животіли від страху. Щоб матері в смердючих бомбосховищах на цементних вогких підлогах притискали до себе дітей і з болем в очах спостерігали, як в напівтемряві марнується їхнє дитинство.

Щоб чоловіки тижнями не розуміли, що буде далі, на що сподіватися і що планувати. Щоб панічно купували гречку, воду, паливо, сірники, свічки, гумові чоботи і горілку. Багато горілки. І нею заливали собі очі, аби не чути виття сирен і не бачити, як їхні діти рядочком сплять на підлозі в коридорі чи ванній. Щоб кожен їхній наступний день був абсолютно ідентичний попереднім — в очікуванні бомбардувань. Хаотичних, та невідворотних.

Нібито по військовій інфраструктурі, але ж все трапляється на війні. І от ррррраз — і немає сусіднього будинку чи кварталу. Щоб вони дихали і не знали, чи їхній будинок не наступний. Чи їхній подих не останній. Щоб вони гадки не мали, чи не в останнє притискають до себе своїх дітей та чують їхній сміх.

А, ні, брешу.
Сміх своїх дітей вони припинили чути у перший день, коли вся територія росії опинилася під перманентними ударами. Я хочу, щоб росіяни уявлення не мали, коли це завершиться. Чи це середина. Чи лише початок. Чи це жахливий кінець, чи таки жах без кінця.

Я хочу, щоб вони страждали.
За всі наші зруйновані маленькі світи — багаті і бідні, здорові і не дуже, з вірою чи без, з планами на Єгипет чи Одесу, з мрією навчити дитину кататися на велосипеді чи відправити в університет. За всі знищені назавжди всесвіти. За Бучу, за Ірпінь, Гостомель, Чернігів, Ворзель, Маріуполь, Попасну, Рубіжне. За всі могили у дворах, особливо за ті, де віднімання дати народження від дати смерті дає в результаті число для пальців на одній руці.

Росіяни мають мучитися.
Невідомістю. Болем. Голодом. Хворобами. А потім хай помирають. Від бомб. Ракет. Під завалами власних осель. Від гангрен. Виснаження. Задухи. Спраги. Рук мародерів. Хай помирають. Всі, разом. Хай на їхні місця приїздять китайці, білі ведмеді, інопланетяни… Мені фіолетово. Аби їх — потворних, підступних і, головне, брехливо-самооманливих — не існувало на цій планеті.

Дай Всесвіт нам сил це витримати.
Витримати наші втрати і після війни лишитися людьми. Усвідомлювати, що вони не лишили нам вибору, бо інший вибір — лише наша смерть і смерть наших дітей. Наша ненависть все ще недостатня. Але росіяни щодня роблять все для того, щоб чаша люті була повна. Багряно-повна. Будьмо сильними і пам‘ятаймо, що найскладніший етап ще попереду. Ще попереду.

Антон Сенеко

P.S.
Цей допис провисів на Фейсбук кілька годин і був вилучений як такий, що порушує стандарти спільноти. Росіяни своїм існуванням не порушують стандарти спільноти, а мої думки порушує. Млію.