«Ви не гризіться, помиєм ’го файно, та й буде знов блідонький, як треба» – втішала мене добросердна прибиральниця, пані Надя. Діло було після «бурі», перевірки нашого середньоосвітнього закладу якоюсь райкомівською хвойдою на політичну благонадійність. Роботу, і завдяки мені також, визнали «незадовільною з точки зору комуністичного виховання молоді». Все через відносно білий гіпсовий бюст вождя в коридорі, з нього іржала потім уся школа…
Ок, про все за порядком.
До Незалежності залишалося недовго… За рік до універу, майбутнього педагогічного стажу задля, пішла я пахати у віддаленому від рідного райцентру селі вожатою для дітей. Була колись така посада – вважайте, що здаю на себе компромат з радянського минулого. В перерахунку на сучасні реалії – аніматор або гувернантка-«ді хард». Точно не «лайт», бо кіндерів було зо дві сотні десь.
Система успішно дихала на ладан, її ідеологія всім була до дупи, тож ми з підростаючим поколінням влаштовували виставки квітів, літературні вікторини і самодіяльний театр. Замість носитися з червоними прапорами на урочистих лінійках, мов придурки, і як вимагали придурки при владі. Так воно собі тяглося мирно-спокійно, і ніщо не вішувало маразму. Поки одного дня до школи не припхалася ота гладка розфарбована відьма постбальзаківського передклімактеричного віку. З порога почала верещати: «Чому не всі старшокласники носять комсомольські значки?! Чому стінгазети нема?! ». До директора придовбалася, бо їй бракувало «наочності з динамікою соцзмагань», до завуча – ще за якусь дурню, до мене, тоді серед вчительського гурту наймолодшої – що не встала в присутності її стервотної особи.
Далі, по-кінськи гуркочучи підборами, погнала на перший поверх вклонитися тотемному ідолові свого більшовицького племені. Провела багряним кігтем по кам’яній лисині, палець повернувся сірим від пилюки – остання в’язанка хмизу в аутодафе рідного педколективу, комуністичного єретика. Директор вчасно сховався у туалеті, тому шаманський ритуал прокльонів повністю дістався мені: «Чому не протерли голову ілліча?!!» – завила жриця.
З-за її спини завуч розпачливими жестами мовчки кричав мені «мовчи!». Але я все одно буркнула у відповідь, що протирати шкільне майно до моїх обов’язків не належить. «То для вас, для вас… – райкомівська почала задихатися від обурення, завуч з переляку змінився на обличчі– аби, часом, з тих нервів «гостя» дуба не врізала! – Для вас ленін – лише «майно»?!»
Для мене він був тим, з чим «майно» добре римується, ви в курсі. Ситуація до болю зубного нагадувала 
хрестоматійну сцену зі «Швейка» – коли героя якийсь дубоголовий чин відправив до буцегарні за «обпаскуджений мухами портрет дорогого цісаря». Висів у приміщенні, а комахи клали на нього свої ідеологічні диверсії. В нас замість мух була пилюка.
Баба, ходяча відрижка 1930х, грозила страшними трибуналами й анафемами – розказати про нашу «неправильну» школу в райвно, першому секретареві райкому капеерес, до області дійти… Мабуть, все ж не дійшла, бо, крім зіпсованого настрою, якихось серйозних наслідків трафунок не мав. Хіба що розбудила в мені берсерка стосовно вождя пролетаріату і всього, з ним пов’язаного. Відтоді ненависть до совка стала особистим.
А згадався ірод – не повірите! – не тому, що 22 квітня народився, а через те, що в цю дату відзначають міжнародний День матері-Землі, цікаво збіглося. Вона, до речі, нашпиговану формальдегідами потвору з мавзолею до себе так і не прийняла. Зате з допомогю ЗСУ приймає його ідейних нащадків, остаточно і назавше навчених землю любити – чужу, коли на власній не сиділося.
З Днем Землі усіх, хто вчора святкував! А найбільше тих, хто свою землю захищають.
Людмила Пустельник
