Пригадую, ходив тоді містом. Неквапом шпацирував і дихав повітрям прийдешнього літа. Була пора «Останніх дзвоників». І раптом я спершу віддаля побачив ногу, а вже потім пса. Мені стало шкода, що я не встигну сфотографувати незвичну псову позу, але фотоапарат почав діставати…
Проте, пес лежав непорушно, ніби закам’янів. Щоб його не сполохати, я почав обережно до нього наближатись. Нарешті клацнув. І тоді мене взяв сумнів: а чи пес живий взагалі?! Як не придивлявся – так достеменно і не визначив.
Вже коли відійшов достатньо далеко і знову озирнувся – пес якраз поволі опустив ногу. Пес лежав не десь, а біля підніжжя пам’ятника Тарасові Шевченку на Центральній площі в Чернівцях.
Нині випадково знайшов це фото і нарешті придумав йому назву: «Я своє вже відзвонив».
Валентин Ткач
