Інтригуючий заголовок, чи не правда? «Чіпляє»… Втім, назвав так не для того, щоб додати зайвого драйву і якось привернути увагу, а відобразити у ньому справжню суть події, яка трапилася зі мною майже 50 років тому… З тривогою стежу за дискусіями у суспільстві щодо закону про мобілізацію, а також за публікаціями про зростання в Україні кількості ухилянтів, про те, як у намаганнях утекти за кордон «пішла голота на вигадки» – від перевдягання у жіноче до підробки документів. Тривога за те, як би нам за цією безкінечною балаканиною не втратити те, що маємо.
Тож, скажу про конституційний обов’язок громадянина по захисту Батьківщини, незалежності та територіальної цілісності України (стаття 65 Конституції України).
Передбачаю в’їдливі запитання: «А ти хто такий, щоб судити?». На жаль, маю сумний прецедент, коли одна розгнівана пані з Херсона (з якою ми навіть не знайомі) на мій суб’єктивний коментар у дописі Фейсбушного друга щодо поведінки одного місцевого високопосадовця у перші дні війни, прізвище якого навіть не згадував, побажала мені «опинитися розгубленим в окупації, оточеним росіянами і зрадниками – з одного боку, і порожнечею – з іншого». Це треба бути не сповна розуму, щоб нести таку маячню! Тому, незважаючи ні на що, скажу: «Маю право! І маю честь!».
… Після першої невдалої спроби вступити на факультет журналістики Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка (1973 року, після закінчення десятирічки) чітко визначився: піду на кілька місяців працювати на завод, а навесні 1974-го – на строкову військову службу. У радянські часи нам добре промивали мізки: «защіта Отєчєства» вважалася «священним долгом КАЖДОГО гражданіна». А тих, хто намагався без поважних причин «відкосити від армії», чекав громадський осуд. Жаль тільки, що в незалежній Україні військово-патріотичному вихованню молоді не приділяється належної уваги. Тому й маємо те, що маємо.
7 місяців «відтрубив» слюсарем у ковальсько-пресовому цеху Бериславського машинобудівного заводу, за цей короткий час навіть устиг на цехову Дошку пошани потрапити. І ось настав місяць травень. Чекаю повістки з райвійськкомату, а її все немає і немає. Вирішив сам навідатися і з’ясувати. У коридорі військкомату зустрів секретаря парткому місцевого радгоспу (він добре знав мого батька та й мене, «писучого» юнкора і однокласника його сина, з паралельного класу). Привіталися. Поцікавився метою мого візиту до цієї установи. Я пояснив, після чого він зауважив, що його синові дали відстрочку до осені – значить, у нього з’явилася ще одна можливість здати вступні екзамени до сільськогосподарського вишу. На тому й розійшлися.
Як не дивно, аналогічну відповідь від офіцера 4-го відділення – «Призов вашої команди (військово-облікової спеціальності)» відкладено до осені» – отримав і я. Страшенно засмутився: адже таким чином моя мрія про повторний вступ на журфак відкладається вже не на 2, а на два з половиною роки. Бо ж твердо вирішив спочатку виконати свій конституційний обов’язок, а потім уже подавати документи до вишу.
Не знаю, чи то так вплинула моя наполегливість, чи, справді, раптом з’явився попит на наш «ВУС», але через 10 днів по тому я таки отримав повістку з’явитися на призовний пункт. Відслужив чесно 2 роки, здійснив свою мрію (про журфак) та й… забув.
Ні, не забув! В університеті у нас була військова кафедра, де з нас, юнаків, готували офіцерів запасу. Після 
завершення навчання ми ще 3 місяці проходили військові табори у славному Батурині, і тільки опісля, у лютому 1982-го, нам наказом міністра оборони СРСР було присвоєно військове звання «лейтенант».
І треба ж так статися, що наприкінці 1982-го доля зіграла зі мною, дуже «правильним», злий жарт. Попри те, що згідно з розподілом як молодий спеціаліст був направлений на роботу в Держтелерадіо УРСР («із забезпеченням житла», як записано у направленні), насправді 3 роки тинявся по приватних кутках/квартирах, без прописки і відповідно – без постановки на військовий облік. У ті часи – це велике порушення, тож цілий рік «повиснувши у повітрі», вирішив «здатися» до першого-ліпшого столичного військкомату. Щоб отримати військовий квиток офіцера запасу. Ну, скажімо, до Шевченківського.
Ви навіть уявити не можете, що там на мене чекало! Розчервонілий від гніву працівник військкомату повів мене для «виховної роботи» до військового комісара Шевченківського району полковника К., а той, у свою чергу, став думати-гадати, як мене покарати і налякати.
— Ні, ми не станемо його штрафувати, — потираючи від задоволення руки, звернувся полковник до свого підопічного капітана. – Ми пошлемо його в Афганістан, правда ж! Що він нам на це заспіває?
Втім, я не розгубився. Звиклий і загартований до армійської солдафонщини (були випадки, коли давав гідну відсіч деяким завзятим сержантам і навіть офіцерам в армії), випалив в обличчя полковнику: «Я своє вже відслужив! Коли треба буде вдруге – піду, тільки після того, як ви призвете до війська всіх інших, хто навіть не нюхав порох!».
Отетерілий від такого зухвальства полковник втратив дар мови. Але нічого вдіяти не міг. Зрештою, мене поставили на військовий облік і видали квиток офіцера запасу. Без будь-яких наслідків…
Переглядаю зараз цю зеленувату книжечку і читаю: «Знятий з військового обліку за віком 20.01.2008 р.». А навхрест – штамп «Невійськовозобов’язаний офіцер у відставці». Але й у відставці нам, НЕвійськовозобов’язаним журналістам, думаю, є де застосувати свої знання та досвід. І військові, і цивільні. Передусім, на інформаційному фронті, щоб протистояти російській пропаганді і виховувати гідних патріотів нашої України. Тож, тримаймо стрій, панове офіцери у відставці!
Григорій Южда
