Суспільство

Як мою малу Дарусю сватали у Ботсаду

… Гуляли увечері з Дарусею в Ботсаду. Приєднався до нас хлопчик Дарусиного віку з англомовним батьком неясної чи то кавказької, чи арабської зовнішності, який намагався розмовляти з сином ламаною російською. А мама малюка сиділа поруч на лавці і розмовляла з подругою…

Мало того, що розмовляла на такому регістрі і з такою гучністю, ніби поруч літак «Мрія» заходив на посадку, так ще й «красіва» була така, ніби ніж хірурга сотворив щось середнє між королєвською та повалій…

Ну, але ми бігаємо, граємося, я відійти від тої мами-літака не можу, бо Дарусі подобається гратися, та й хлопчик з татком — в адекваті.

А тим часом мама вєщає…
Я б і не слухав, так не чути ж не можна, бо їй, ніби гучномовець до рота запхали.

— Амєріка очєнь нєаднародная. Как павізьот. Биваєт із дома пряма надпісь «Галівуд» на гарє відна, а жизні то і нєт.
— Ужас, — хилитає головою подружка.
— Там єсть абичниє аміріканци, ну, как ми (во, бля! – авт.). А єсть латіноси. Еті галдят как цигані. Дітєй у ніх куча. Шум, крікі. Вот єслі такой район — то бєда.
— Панімаю тібя, — відповідає подруга, — точно так, как у нас тагда в Тігіранє… в сєвєрнам.
— Очінь пахоже.

В цей момент малий підбігає до них, а за ним і моя Даруся.

— Ой, ти нівєсту нашол? — сплескує в долоні мати.
— Та ні, — не втримався я, щоби змовчати, — навряд!
— Что? – перепитує мама.
— Навряд, — кажу, — щоб моя донька стала вам нареченою. Ми тут не будемо жити! Вертаємось до Америки.
— Тота я слишу ви па англійскі с нєй. А ви аткуда?
— З Нью-Йорка. Саме район змінили, бо був гівняний. А тепер — краса!
— Ми как раз аб етам гаварілі.
— У вас тоже був район поганий? — перепитую.
— Да!
— Тоже русскіх било много? Задовбали ці рускиє! Як сарана.

Дами на мить завмирають і спрагло ковтають слину.

— Зачєм ви так? — нарешті повертається до тями подруга.
— Просто я латінос… Зараз темнувато, і ви одразу не завважили…

Жінки завмирають в позах велоцерапторів.

— Вам павєзло, что я не гаварю па англійскі настолька, чтоб обьясніть мужу всьо что ви сказалі! — видає нарешті мама.
— Не страшно. Я можу все перекласти, — посміхаюся, — і зокрема про Тегеран…

Обідилися.
Ми тим часом зібралися з Дарусею і пішли. Колись точно через свій язик я «вигрібатиму»! Однак змовчати ніяк не виходить… «Задовбала» ця туполоба пошесть!

Руслан Горовий

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.