Коли з’являється нова пісня про хату, над якою вже качки летять, з якої мати водила мене у поля край села, від якої починається моя стежина, одним-одна біля воріт, – то вся Україна заходиться в плаксиво-сентиментальному замилуванні. Страшна, безжалісна ностальгія залізними лещатами стискає нам серце, і ми, такі гарні в цьому віртуальному стражданні, долаючи клубок у горлі, доковтуємо схолоднілу каву впереміш з гіркою сльозою та беремося за осоружну буденну роботу.
Дуже гострий і смішний контраст виходить, коли наступна радіо-теле- чи інтернет-програма покаже нам отаку зворушливу хатину десь у напівмертвому селі. Хата ще дихає, але, без сумніву, на ладан. Там ще живе бабуся, але видно, що їй це теж набридло.
Далі показують (або хоч згадують) бабині рогачі, ночви, рядняні доріжки, семеро курей, козу Безю й песика Жульку. Мигцем ще можна примітити велику грушу серед двору та трохи далі невеликий город. Наша спроба зайтися ще раз ностальгією цього разу якось непомітно в’яне й пропадає.
Бо кожний наш сучасник знає, як не з власного досвіду, то з різноманітної художньої продукції, як важко й незатишно не тільки тій бабусі, а й нормальному здоровому чоловікові, який зважився б жити в такій хаті з дружиною, дітьми, а то ще й з батьками.
В селі вкрай погане забезпечення послугами першої необхідности: немає школи, аптеки, поліклініки, пошти, торгово-розважального комплексу, ніде замовити піцу, немає кабельного телебачення… роботи багато, але важка, й за неї не платять… найлегше тут розводити дітей, але їм потім ради не даси, треба ж якось їх у люди випхати (тобто в місто), і що далі?
Або взяти культурне життя. До нас раніше стільки артистів приїжджало, одного разу колись навіть Ніна Матвієнко була, дуже їй сподобалась наша річка й домашня ряжанка, а тепер річка геть зміліла, а ряжанку привозять уже несвіжою в пакетиках у нашу крамничку, та й клуб сільський давно закрили…
Ще й гноєм смердить, ніякою шанеллю не переб’єш.
Василь Триліс
