Не то, шоб я був невмілим верхолазом, навпаки — облазив усі навколишні сосни, ясени, верби, горіхи, тополі, липи, ну, і, звісно, шо яблуні. Усі стрімкі дахи, водонапірні башти, димарі і решту споруд, котрі дерлись у небо, а я на них.
Так от.
Дерево було — відносно молода вишня, а хто мав з нею справу – той знає, яке воно м’яке і як легко відчахуються гілки від стовбура, особливо коли це вишня сусідська і нема можливості поставити ногу як слід, бо все треба робити швидко…
І от я виліз на чубок, однією рукою зловився за гілку, а іншою потягнувся до стиглих ягід на самісінькому чубку, бо там вони найсмачніші, переніс вагу на одну ногу і…. трісь… шшшух… і я вже лечу сторч головою, обламуючи дрібні гілки, які чомусь зовсім не гальмують швидкість падіння мого щасливого канікульного тіла.
І я прекрасно пам’ятаю, що в той момент в моїй голові не було жодного страху, а лише роїлись три думки: як не впасти в кропиву, котра росте під вишнею, як упасти тихо, щоб не почула сусідка і шо потім маю знову лізти на самісінький чубок доїсти найсмачніші вишні…
Падаєш собі з вишні з трьома думками в голові і більш нічого. Гарні були часи…
Володимир Гевко
