Ще не благословляється на світ, а я вже в дорозі. Поспішаю, щоб побачити схід сонця за селом, коли воно поволі виринає з-за обрію – величезна сяюча куля, на яку ще можна дивитися. І я дивлюся і дивуюся.
Спиняюся – тут стільки неба, стільки сонця!
А скільки тиші! Тиша зустрічає мене і в моєму улюбленому гайку. Забуваюся, що прийшла за грибами, розмовляю зі своїм світом, своїми деревами, отією лелекою, що стала у мене на дорозі й зацікавлено роззирається.
Кажу: «Тікай, он там лисяча нора. І вже лисенята вивелися». Буслик знімається, лише крила «шурх-шурх» над головою. О, пір’їнка падає, і прямо в долоню.
«Дякую!»
Та лелека вже не чує, зникає десь, за верхівками старих беріз. А ці молодесенькі деревцята, ніби діти в дитячому садку, пустотливі, смикають за рукав, за хустку. Ага, хочете гратися.
Вужика я обминаю. Коли чесно – я їх боюся, хоча ледь не щодня бачу на своєму подвір’ї. Повзи вже, бо: «Здрастуйте, дядьку красноголовець. Чи вже діду, бо таки старуватий. І як тебе ніхто ще не знайшов? А ти, обабочко? Невже тут ніхто ще не ходив?»
Мою світанкову розкіш перериває гуркіт автомобіля. Потім – крик, нарочите перегукування, мов у великому лісі.
Віддалік чути, як тріщить дерево, грубу лайку. Здається, всі дерева напружились, зіщулились злякано і завмерли. Знову нарочитий регіт. І мені вже не чути, про що розмовляють дерева у моєму гайку, не чути, як гукають обабки й красноголовці.
Я піднімаюся на гору, де немає дерев і сідаю на величезний камінь, холодний, ще не нагрітий сонцем.
– Та тут немає нічорта, – долинає здалку.
– А там ходила?
– І там немає. Я вже все обійшла!
– Давайте вже переснідаєм! – гукає чоловічий голос. – Несіть торби! Нема грибів, то хоч душу погріємо!
Я дістаю блокнот і ручку.
Але рука так і завмирає – козуля, із зовсім маленьким козенятком неквапно йдуть у височезних трав’яних зарослях. Козеня маленьке – я бачу лише голівку, яка зринає то спереду, то обік, біля мами-козулі.
Боюся ворухнутися, щоб не налякати. Аж ось великі очі козулі зустрілися з моїми. На мить. Але скільки світу я встигла побачити в тих очах! Така беззахисність, що мимоволі навернулися сльози. Дитинча вибігло поперед матері й стало ледь не переді мною.
– Куди ти, дурненьке. Там – люди…
Я боюся, що вони побіжать у гайок. Але мудра козуля зривається і біжить попід гаєм, у балку зі старою осокою.
За якийсь час ляпнули дверцята автомобіля, ще і ще, і віддалік чути як загурчав, мов загарчав, мотор. І знову благословенна тиша.
Я повертаюся до своїх дерев і дослухаюся, про що вони перемовляються між собою, заходжу в гущавину і чую, як гукають до мене краснюки й обабки. «Здрастуйте! А ти, обабочко, вже з парасолю виросла, і як тебе можна було не побачити? А ти, малеча… Визираєш із-під трухлявої гілляки. Ех, ви…»
Моя душа знову наповнюється дивною радістю, а кошик – грибами. А в гайку стає затишно, рідно, аж не хочеться виходити. Скільки воно вже часу? Мацаю в кишені телефон, а звідти випадає чорна із білим пір’їна.
Разом з грибами, оцією замальовочкою, принесла сьогодні ще й віршик.
Літечко-літо,
Ми твої діти,
Ми твої квіти
І будяки.
Де нас подіти?
Літечко-літо,
Ми і хороші,
І не такі.
Падають зорі.
Тиша надворі.
Серпик у небі
Знай собі жне:
Снопик надії,
Снопики мрії,
Снопик тривоги –
Літо мине.
Валентина Мастєрова
9.08.2019. с. Красилівка
