У складні часи, у часи масового сум’яття і зневіри, раптом, як чорт з табакерки, з’являється Жана Д’арк або мінінзпожарським… У Білій Церкві багато базарів і базарчиків. Спеціалізованих і універсальних. Поряд з коледжем сина — базар «На Леване». Заходжу, о бачу: купка жінок схлипують і слухають чиюсь полум’яну промову.
Проштовхався, бачу і чую знайому мені стару жінку, яка голосно кричить: «Допоки нас там вбиватимуть… Братики й синочки… квіточки й горобчики… Такого красеня, такого молодесенького хоронити… Хватить вже воювати, хватить вбивати наших діток…»
Добре пам’ятаю її: чи не перше моє враження, коли я тільки став їздити в БілуЦеркву — була оця жіночка. Вона двічі на вулиці і в дворі біля мого авто підходила до мене і грізно сичала: дай 20 гривен, а то прокляну…
Мене легенько хтось позаду відсторонив. Чоловічий бас:
— Надя, ти знову тут мітінг зібрала? Чухай звідси…
— Так, синок, війна ж, треба кінчати…
— Та який в тебе в хера синок коли був? Що ти тут лапшу людям приїжджим розвішуєш. Повертайся в психдиспансер. Долікуйся вже…
І чоловік, напевно, адміністратор базару, взяв під руку Жану Д’арк і повів до виходу…
Віктор Лешик
