Колись давно одна письменниця приїхала до Лондона. І побачила, перепрошую, громадську вбиральню – кам’яну будову, що стояла поодаль і мала два входи. Над кожним входом був надпис: «Вхід для жінок безкоштовно. Для леді – 1 пенс», «Вхід для чоловіків безкоштовно. Для джентльменів – 1 пенс».
Поки вражена письменниця розмірковувала про відмінність жінки від леді, до неї підійшов поліцейський і делікатно поспитав чи не дати їй пенс? Може, в неї проблеми з дрібними грішми, то він мав би за честь прислужитися леді, як справжній джентльмен.
Ото вже справді, дивні вони, ці манірні англійці!
Але в цій історії насправді глибокий зміст: леді і джентльмени завжди платять за себе. Не біжать, штовхаючи інших ліктями, аби щось схопити безкоштовно, навіть, коли є така нагода. Нічим не користуються безкоштовно, якщо мають змогу заплатити. І завжди дякують за послугу, якщо навіть ніхто не вимагає подяки.
Вони не звикли користатися «халявою», істинні леді і джентльмени. Не тому, що їх примушують платити. А тому, що плата за послугу чи якусь річ дозволяє зберігати власну гідність. Самоповагу. Іноді для того потрібно відшкодувати всього-на-всього пенс. Однак хтось шкодує навіть дрібну копійчину. А хтось вважає своїм святим обов’язком заплатити за себе, віддячити, розрахуватися, дотриматись неписаних правил, навіть якщо те ніхто не завважить і не поцінує. Та ще й делікатно допоможуть тому, хто опинився в скруті.
Бути чоловіком чи жінкою можуть всі.
Те не потребує жодних зусиль. А ось бути леді чи джентльменом – до снаги не кожному. Хоча відмінність інколи – всього один пенс, який належиться або віддати, або зекономити чи просто «забути» заплатити. Але саме з тієї копійчини починається наша самооцінка, самоповага і повага до інших людей…
І є лише єдиний та простий спосіб підняти самооцінку – заплатити, якщо МОЖЕШ заплатити. Віддячити, якщо можеш віддячити. Навіть тоді, коли відшкодування і подяки не вимагають і не чекають. Леді і джентльмени завжди платять за себе.
Олена Богуш
