Найгірше в тому б*ядському розлученні те, що твоя дитина перестає бути з тобою безперервно, і періодично зникає із твого простору на якийсь, хай навіть нетривалий, час. Ламаються всі напрацьовані ритуали і механізми побудови днів. Життя починає нагадувати роботу старого радянського телевізора «Берьозка», який показує, а потім раптом – ш-ш-ш-ш-ш. І сірий екран. І білий шум…
І тоді його треба як слід йо*нути кулаком у точно визначене місце, щоб лампи стали на місце, щоб він знову запрацював і картинка повернулась на екран.
Так і ти, власне, періодично втрачаєш сигнал.
Подумки шлеш хіба що промені ненависті усім причетним і дотичним, котрі перетворили твою дитину на вічного кочівника, а тебе на «глючний» телевізор.
Лупиш себе періодично по голові, шоби лампи стали на місце і щоб перед очима була якась картинка. «Давай, — спонукаєш сам себе, — зберися і «транслюй», згідно затвердженої програми. Повертай картинку на екран. Ти — в прямому ефірі…».
Володимир Гевко
